Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

- Ти перепочила? Пішли? - сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину - вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

- Ось абсолютно щаслива людина, - сказала вона.

- Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом - крізь трохи примружені повіки, хитро.

- А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

- Пішли. Зайдемо - і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

- Щось не так? - запитав Дан. - Ти якась бліда…

- Все нормально, - стенула плечима Єва. - Просто цей тип дуже схожий на…

- Який? - не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

- Ну той, на вулиці, із фарбою…

- На кого?

- На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

- Твого музиканта…

- Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

- Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

- Ні, - знову перебила Єва. - Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

- Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

- Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

- Жах виганяють жахом, - сказав Дан.

- Що ти маєш на увазі?

- Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

- Ще один прикол? - посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

- З міста? - запитала вона.

- Так.

- Як там нині? Тихо? - запитала старенька.

- По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?

- Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. - Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

- Що за видіння? - поцікавився Дан.

- Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить - перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

- Зрозуміло, дякую, - сказав Дан. - Справді, видіння - велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

- Що тобі сказала стара? - запитала вона.

- Розповіла про те, як цікаво бути богом, - невизначено мугикнув він. - Ну, що - рушаймо далі?

- А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

- Ще ні. А що?

- Нічого, - посміхнулась вона. - Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

- А я так точно бачив… - промимрив Дан. - Це ж треба!

- Що саме?

- Нічого. Так…

- Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

- Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! - несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.

І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто - дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.

Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.

- Я прихильник чистого кольору… - спроквола відказав він.

- Зараз не буває нічого чистого, - заперечила Єва.

- Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.

- А ви вже досягли великої мудрості життя? - посміхнулась Єва.

- Не зовсім, - сказав він. - Але намагаюсь.

- Цікаво… Чого ж вам не вистачає?

- Того, чого і всім, - свободи.

Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.

- Свободи?… - посміхнулась вона. - Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.