Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 44

Він подякував за цікаву розповідь і хутко пішов до машини, ледь тримаючи в руках непотрібні йому покупки…

Назавтра дійсно випав сніг. Наступної ночі він спав в машині обабіч дороги. Молоко і яйця, закинуті до багажника, померзли.

Дивлячись на білі рівнини він згадував картину - вона ніби ожила і стояла перед його очима і він сприймав це за знак того, що скоро в цій заметілі знайде те, що шукає і натискав на газ, збільшуючи швидкість.

До Сливовиці він в’їхав вранці. Село, все накрите снігом, було порожнім, наче вимерло. Лише всередині деяких будинків блимали вогники. Він постукав у першу-ліпшу хату і запитав, чи не з’являлися тут останнім часом нові мешканці. Йому відповіли, що хтось оселився на закинутому хуторі, кілометрів за десять, глибше до лісу.

Він в’їхав у ліс, позираючи на компас. Авто обступили дерева, дорога зникла. Була мить, коли він хотів повернути назад…

Потім серед дерев він побачив те, що люди називали «хутором» - чорну хату посеред білої галявини. Проїхати туди було неможливо. Він закинув авто і пішов пішки, його вії обважніли від інею.

Він дерся крізь замети і думав про свій блакитний бассейн із білим шезлонгом.

Хата була досить великою, подві’я - запущеним. Він не знав, як увійти, адже на дверях не було замка - і він просто штовхнув їх з усієї сили. Вони зарипіли і піддалися…

…Вона сиділа біля печі, в якій блимало вогнище, закутана в плед.

Вона обернулася до нього і в її очах засвітився жах. Вона не впізнала в цьому зарослому і засніженому лісовику мешканця Південної Америки. Проте він впізнав її. І йому здалося, що вона хвора, що вона збожеволіла,що її треба негайно рятувати. І він заметушився.

Скинув капелюха, пригладив волосся, змахнув сніг з обличчя, аби вона впізнала його і присів перед нею, беручі її руки до своїх. Він уявляв, які вони мусять бути холодні. Але її руки були теплими…

- Нарешті я тебе знайшов, - скоромовкою заговорив він, - Ти не приїхала до Малаки! Я чекав усе літо! Я взів відрядження сюди, але тебе ніде не було! Що відбувається? Що ти тут робиш? Тут холодно! Я негайно забираю тебе звідси!

Хвилюючись, він говорив англійською.

Говорив, говорив, говорив.

Вона дивилась на нього широко розкритими очима. Потім із співчутливою посмішкою провела рукою по його вологому волоссю, струсила сніг з пальто.

Він хотів упіймати її руку аби піднести до вуст, поцілувати. Зігріти і, можливо, заридати від щастя, що він таки зміг її знайти. Але вона швидко сховала долоню під плед.

- Що відбувається? - знову заговорив він, - Збирайся. Я проїхав стільки кілометрів…

Те, що вона відповіла, він погано зрозумів, адже вона більше не говорила його мовою. Він напружено дивився, як ворушаться її губи, як змінюється вираз очей і бачив лише одне - обличчя коханої жінки, яка із кожною незрозумілою фразою віддаляється і зникає в білому тумані, як на тому розтриклятому полотні, яке так само йому не належить.

Вона говорила щось нереальне - що їй тут добре, як ніде і ніколи. Що тут не холодно, а зовсім навпаки. Що вона щаслива. Що йому не варто було її шукати. Він розгублено оглядав простору, але захаращену кімнату із зловісними синіми тінями по кутках і думав, що неправильно її розуміє.

Вона просила пробачення і умовляла не сердитись. Він крутив головою і повторював: «No, no, no…».

Тоді вона взяла його за руку і повела нагору, в мансардну кімнатку. Із ще більшим здивуванням він побачив там щось на кшталт майстерні - посеред скошеного приміщення стояв грубо сколочений мольберт із недомальованою картиною. Він закляк, адже це було другим потрясінням: він впізнав руку художника…

- Що це? - хриплим голосом запитав він. - Хто це малює?

І почув ще неймовірнішу річ.

- Це батько моєї дитини… - і вона поклала руку собі на живіт.

Приголомшений і принишклий він спустився за нею вниз.

Довго мовчав, з болем оглядаючи обідране помешкання. Лише тепер помітив, що всередині кімнати з круглого отвору, зробленому прямо в підлозі росте невеличке дерево. Вона впіймала його погляд.

- Тут буде гарно, - сказала вона, - Але ти цього не побачиш, тому що більше ніколи не приїдеш сюди. Не дивись на мене, як на хвору… Я б усе одно втекла від тебе. Тобі треба їхати - ввечері дорогу зовсім замете. Пробач…

Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…

Це був кінець.

Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини - привід лишити в цьому домі гроші. А гроші - запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення - запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.

Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.

- Я це не вирішую, - сказала вона.

- А з ким я можу поговорити? - запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.

Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.

Вона стояла і запитально дивилася на нього. Він витяг з-під поли чорного песика. Вона вхопила його, заплескала в долоні, поцілувала в ніс, поставила на плетену доріжку. Вони обоє присіли, схилились над ним, пестячи і лоскочучи з усіх боків.

Він дивився на все це з кутка широко розкритими очима і йому здавалося, що він потрапив до божевільні, в якій розлучаються через посмішку, а одружуються посеред лісу, в мороці і холоді…

Він згадав свій дім на березі Малакської затоки, увесь наповнений світлом і теплом, коттедж в Берлінгтоні, що потопає в кущах бузку і не міг збагнути, чим ці засніжені рівнини і схили кращі за все те, що він приготував для неї.

Потім на якусь мить уявив, що це він прийшов з морозу в дивному кожусі і дістав з-під поли песика - і вона кинулася на шию йому. І вони разом пестять маленьке клешоноге створіння, переплітаючись пальцями і поглядами, об’єднані таємницею свого відлюдництва і її вагітності…

Нарешті вони набавилися із цуценям і настала ніякова пауза, під час якої він мусив вийти зі свого укриття і покашлюючи, підійти до свого ворога, до крадія, до покидька, до суперніка… Він мусив видряпати з нього якщо не жінку, то картину, яка тепер точно має належати йому.

Він представився і сказав, що приїхав у важливій справі - заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

- Ви можете забрати її просто так, - сказав художник, - Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це - минуле…

- Ні, - сказав він, - Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

- Це багато, - сказав художник.

- Це мало… - заперечив він, - Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць - певно, колишнього тину - засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…