Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 26

Зрештою, вона схудла так, що стала нагадувати ляльку-орігамі.

…Одного дня її підхопив вітер і відніс за багато кілометрів від дому - на незнайому трасу далеко за місто, де її, вже прибиту дощем, підібрала власниця придорожнього генделика…

ПРОДОВЖЕННЯ ДОРОГИ [ШЛЯХУ]

- …я не хочу туди повертатися, - сказала Єва, киваючи в бік весільного шатра.

- Давай заночуємо в машині, - запропонував Іван.

- О, ні. Це не для мене. Давай постукаємо в якусь хату.

- А як же вони? - Іван кивнув у бік лану, на якому вони лишили Дана.

- Вранці розберемося. Я втомилась. Якщо не висплюся - завтра за кермо не сяду.

- Враховуючи розмах свята, - сказав він, - нас звідси не випустять щонайменше дні зо три. Я знаю це непевне…

- Доведеться вранці тікати, - посміхнулася вона.

- Обирай, куди будемо стукати.

Вона огледіла темні будинки і обрала найдальший від острівця музики та ліхтарів:

- Туди!

- Як скажеш…

Вони йшли по траві і її ноги були вже мокрі від нічної чи, точніше, вже вранішньої роси.

- Дивно… - сказала Єва. - Я вже мусила б бути на місці. Я ніколи нікуди не запізнювалась. А тепер мене все це зовсім не обходить… Буде як буде.

- Буде як буде… - луною відгукнувся Іван.

Велика хата, що біліла серед дерев у сутінках, виявилася дитячим садком. Над входом висіла довга табличка з написом «Дитячий комбінат “Сонечко”».

- Підемо далі? - запитав Іван.

- Я нікуди вже не дійду, - сказала Єва й увійшла на майданчик з поламаними кониками і гойдалкою, що висіла на ланцюгу, мов знаряддя для катувань. Все поросло високою травою, котра подекуди сягала розбитих шибок.

Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:

- Прошу!

Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.

Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.

- Так, певно, виглядає загублений світ… - сказала Єва.

- …або спогади про дитинство… - додав Іван.

Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч - на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.

- Давно я не спала в дитячому ліжку… - солодко потягнулась Єва. - А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.

- Ми теж ставили розкладачки…

- А може, то був один і той самий садок? - посміхнулась вона в темряві.

- Може…

Сині тіні повзли по стінах, шурхотіли шматки відірваних шпалер,

в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.

- Ти нікому не потелефонувала, - раптом озвався Іван. - Хіба за тебе ніхто не хвилюється?

- Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…

- Хіба це добре?

- Це страшно. Проте зручно.

- Що саме?

- Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?

Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:

- Так не мусить бути…

- А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?

- Тобто? - незадоволено буркнув він.

- Все просто… - вона замислилась лише на мить. - Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?

- Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.

- І воно тобі подобається?

- Так.

- Це правда?

- Правда.

- Я тобі не вірю…

Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.

- Ти просто втік, - продовжувала вона. - Або… вичерпався… І втік.

Не зміг боротися.

- Можливо… Нехай буде так… - сказав він. - Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…

- Цікаво, що ж це може бути? - уїдливо поцікавилася вона.

Він надовго замовк.

- Ну?

- Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…

Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя:

- Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…