Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24

- Та нічого там такого немає. Це - квіточки! У порівнянні з нинішнім кіно… - А ви чого мовчите?…

- Гемінгвей якось сказав, що жінки, гроші та амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот! І я з ним цілком згоден… А ви чого мовчите?

- Ха-ха-ха!

- Мовчазна жінка виглядає загадковішою…

- А ви чого мовчите?

- А я проти будь-яких допінгів! Це псує молодь…

- …або… розумнішою. Вибачте…

- Ха-ха-ха…

- А якби тут була не пивниця, а м-м-м… скажімо, сауна - було б краще?!

- А ви чому мовчите?

- …Так, от. Лікарі пішли, бо якраз було 31 грудня. А я почала тупо битися головою об стіну…

- …

- А ви чому мовчите?

- Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині - час іншої літератури…

- …

- А ви чому…

Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!

Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього - також!»

Еллі писав роман після фільму Бертолуччі. І роман, як на мене, вийшов невдалим, хоча побив рекорди продажів за два тижні. Книга - про секс. Фільм - про те, що любов може жити три дні. Решта - смерть або побут. А ці дві речі для любові майже однакові. Любов може існувати на межі смерті і побуту. І майже ніколи - у своєму первісному стані… Без слів…

- О! Кавун! Без кісток!

- Ну, це ж вам не село! Європа, блін!

- А ви коли-небудь спостерігали за виразом обличчя людини, що їсть кавун і випльовує насіння?

- Тобто?

- Ну, немає нічого тупішого за це видовище. От простежте в цю мить хоча б за собою!

- І що?

- Ха-ха-ха!

- Тоді зрозумієте, що я маю на увазі. Обличчя ніби застигає в безтямності, а з рота ніби саме по собі вистрибує насіння…

- Ха-ха-ха!

- Очі трохи вирячені, внутрішній погляд зосереджений на цьому процесі, губи - рурочкою…

- Ха-ха-ха!

- Так, так. І в цю мить людина ні про що не думає! Навіть якщо перед тим розв’язувала теорему Ньютона.

- Ха-ха-ха!

- Звісно, вона доїсть кавун - і знову набуде свою втрачену значущість. Але поїдання кавуна - саме кавуна! - викликає у мене жах, відчуття олігофренії…

- Ой! Тоді я взагалі не їстиму цю отруту для мозку!

- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!

- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!

- Ой, я не була в Японії…

- Ну, у вас ще все попереду!…

- А ви, ви були в Японії?…

- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…

Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…

Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!

Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред Турку, куди нас привели вечеряти після довгих оглядин різних готелів і де, як вам здається, я мовчу, попри те, що у мене в волоссі захована одна маленька рожева квітка, схожа на пелюстку імбіру, - я думаю про один злочин свого життя, теж схожий [подібний] на невагому пелюстку. Один маленький злочин, про який ніхто не знає, крім мене.

Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.

Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред Турку, поки ви безупинно теревените,

я думаю саме про нього.

Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.

Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…

Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.

У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.

Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.

Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.

Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…

Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно смикався [дригався], від нього лишилися лише маленькі чорні очка. Мабуть, якби з них вирвався біль - годі уявити, що б то було за цунамі! (Якщо тепер хтось заспокоїть мене, сказавши, що комахи не відчувають болю, я запитаю: а хіба ти був комахою?!)

Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.

Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…