Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 20

Єва згадала, як дванадцятирічною дівчинкою її везли на верблюдах до далекої Саксонії, старого герцога Штаденського… І вона стікала потом під важким оксамитом, гаптованим золотом та сріблом.

Вона бачила монастир та наставницю Адельгейду з надзвичайно ніжними руками та великими і сумними очами з дивним спалахом, суть якого вона не могла розгадати.

Вона бачила - спочатку уривками, а потім щораз чіткіше і чіткіше її брата - імператора Генріха, з тим же спалахом на дні темних зіниць. Бачила похорон - довгу, безкінечну пурпурово-чорну вервицю за гробом її маргінальногочоловіка - старого Штадена. Їй було п’ятнадцять… Як тоді, коли вона вперше переступила поріг бару - в шкільній спідниці і туфлях із перетинкою.

А потім, там, у монастирі під час обіду, імператор запитав: «Вип’єте зі мною, чарівна Пракседис?»… а тоді додав: «Завтра - наше весілля…». І засміявся. Клавіші розсипалися під його ртутними пальцями.

А потім вона побачила таке, від чого запекло в горлі, але тоді ще зуміла стриматися: Генріх підхопив її на руки і поклав спиною на жорсткий позолочений олтар, притис колінами плечі так, що вона втратила свідомість, ледь встигнувши помітити чорну маску з білим дзьобом над своїми ногами. І заплакані очі наставниці Адельгейди: «Я не могла сказати тобі раніше…»

Він грав [відправляв] чорну месу.

Вона бачила сотні туго сплетених тіл, перемішаних, мов звалище небіжчиків. І тоді вона скинула пов’язку з очей і закричала…

…Він налив їй абсент і тицьнув до рота скручену цигарку: «Я - геній…» - почула вона його слова, а потому грюкіт кришки рояля…

І вона заплакала.

Потім почалася безкінечність. Вдома вона сказала, що переселяється до гуртожитку. І щовечора мила, вичищала, прала, готувала, висаджувала сто кущів троянд, перебирала горох та квасолю в захаращеній квартирі.

І більше не ходила до бару. Це лишилося в минулому. Розтовстіла, відрізала коси. Слухала, як він грає, і розуміла, що ніколи не зможе виборсатись з його музики, з його зачаклованих [магічних] хижих пальців.

Потім він ударив її ногою в живіт. І її забрала «швидка». Вона сиділа на ліжку, слухаючи лікаря.

Він докладно розповів, чому у неї ніколи не буде дітей.

Крововилив, пошкодження необхідних для дітонародження органів.

Отже, навряд чи…

А, може?

Ні, навряд чи…

То «навряд» чи - ніколи?!

Ніколи, але…

То «ніколи» чи «але»???

Ніколи. Амінь.

- …

…- Мовчиш? Добре, що я більше тебе не чую. От і мовчи. Сиди там, у своєму білому шезлонзі, перебирай пальцями перли і більше не клич мене.

Тепер ти розумієш, у чому річ. Ти ніколи не триматимеш мене за руку.

А я ніколи не вийду з твого будинку зі словами: «Давай я помащу тобі плечі!» Навіщо було вигадувати все це, якщо ніхто і ніколи в світі не вимовить це слово - «аб-лі-коси»…

ДАН

З дитинства його діймали різні неймовірні фантазії. Навіть зараз було смішно згадувати, додаючи нові, дорослі, а часом брутальні деталі.

Перш за все його цікавила фізіологія. Хто ухвалив, міркував він, що у людини має бути дві ноги, дві руки і одна голова? А якщо тоді - мільйони років тому - все пішло б інакше і ми мали б зовсім інший вигляд, - скажімо, чотири ноги, дві з яких стали б згодом маленькими і висіли по боках, як атавізм, слугуючи ознакою… краси? Жінки прикрашали б їх маленькими чобітками і мереживними панчішками, чоловіки затискали б ними газети. Або: хто розмістив рот на обличчі? А якби він розташовувався, приміром, на долоні? А що? Сідаєш обідати, простягаєш руку над тарілкою - і не треба ніяких виделок. Потім - обтер руку об штани…

Парочки б непомітно цілувалися в тролейбусах, стискаючи долоні.

А масні дядьки могли б з більшою безпекою класти руки на сідниці школярок. Або ще кудись… Хто сказав, що те, як є зараз, - досконале?! Та хто знає, в чому ця досконалість? Можливо, комусь в безмежній галактиці ми видаємося потворами…

Стоячи на даху сараю, він, як всі хлопчики, мріяв про крила. Розвиваючи цю тему, уявляв переваги пташиного устрою людського організму. Можна було б літати до школи, на роботу, заходити крізь вікно: «Привіт, гобліни! А я сьогодні запізнився - вітер зустрічний…»

Звісно, літали б не всі. Огрядні підстрибували б, як горобці, ходили, як голуби, і злітали лише у виняткових випадках. Наприклад, коли треба підскочити до автобуса. Адже автобуси і все таке інше - теж існували б. Для стареньких, для далеких поїздок…

Старі б ходили, мов пінгвіни зі своїм перетрухлим, поріділим пір’ям. Матері вчили б дітлахів літати та скубали б їх за маленькі пухнасті відростки.

Коли непотрібно - крила підв’язували б ґумками чи заправляли в спеціальні міхури…

Хто вигадав, що людина походить від мавпи, безкінечно міркував він, і доходив до власних висновків, спостерігаючи за людьми, моделюючи їхні інші іпостасі, порівнюючи з усім, що бачив довкола.

Можна було б рости з землі, можна було б мати приховане під волоссям око на потилиці - аби ніхто не напав іззаду.

Вночі вони приходили до нього: одноногі, з руками-щупальцями, з плавцями, довгими хвостами, котрими можна було накриватися взимку, без вух (навіщо ці смішні рожеві вареники на голові, за котрі його тягали вчителі?), зі шкірою, що міняла колір, здатні проходити крізь стіни, невидимі, з присосками на кінцівках (аби висіти на стелі), з живим волоссям, яке не можна різати через загрозу кровотечі, з конячим чи вовчим тулубом, без ротів - зі здатністю спілкуватися подумки.

Він постійно діймав дорослих запитаннями: а що коли б людина мала усього один палець чи… випорожнювала шлунок крізь вухо? Ото була б комедія!

Він настільки часто говорив нісенітниці, що в маленькому місті, де він мешкав, його почали вважати дурником, котрий ніколи в житті не дасть собі ради. Адже поїхати з цього міста мріяли всі. Власне, всі й виїжджали, щоб потім повернутися - крихітне болото притягувало до себе, всотувало СВОЄ, де б воно не перебувало.

Природньо, всі почували здивування, коли він поїхав і не повернувся. Вступив до найкращого столичного вузу, на загадкову і приваблюючу спеціальність. Навіть страшно було уявити - про це говорили пошепки, щороку чекаючи появи обличчя «нашого дурника» на чорно-білому чи кольоровому екрані. А не дочекавшись, задоволено-заспокійливо посміхались.

Проте, відзняті ним сюжети доволі часто з’являлися у новинах. Курсу з третього він поринув у бурхливе паралельне життя: завдяки батькові своєї тодішньої нареченої (котра з’явилася в нього досить швидко і так само швидко зникла), їздив знімати в «гарячі точки». Чечня, Грузія, Сирія, Ірак…