Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 27

дав цукерку. I ми поїхали. По колу об’їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить

своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «.Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче - дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить.

«Бач, яка весела, - морщиться тато і до мене тихенько: - Ще піддай!» А сам обертається до

дівчинки, посміхається, підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати - гра ж усе-таки!

«Швидше!» - наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить!

Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, - вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом… Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м ‘яка, але з пазурами і -

шкрябає. Неприємне відчуття…

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене

готували: жінки не для цього світу. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Але я не був злим. Я

просто не знав, як маю поводитися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав

оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

-Чому, - запитав якось у матері - ви вважаєте, що все зло - від жінок? Адже ти - теж

жінка. I тато тебе не зневажає.

-Розумієш, сину… - забігали очі в матері - часи змінилися. Нині порядних жінок

немає - кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто

бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом…

Вона замовкла і повернулася до плити - на ній щось шкварчало. Матуся

заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором’язливо й

таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було

ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна… У неї рудий кучерик на потилиці й

сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки - виклично

виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає - через голову? Марина… Весь

час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія… Просить списати. За поцілунок. I сміється. Віра… Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу

заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:

виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток…

-Що будемо робити? - тихо каже тато. - Він росте… У нього виникають запитання…

-Так-так, сьогодні він запитував… - підтверджує мама.

-Це цілком природно… - відгукується басом дядько Петро.

-І що ти відповіла? - уриває його дружина, тітка Люся.

-Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка. - Він уже

достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

- Iя так вважаю! - підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -

Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж

видавати! На які бабки?

-Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина

тітка Світлана. - І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а…

-Годі - уриває її тато. - Зрештою, він - наш.

А ви так - серединки на половинку!

-Не сваріться, - каже мама. - Адже все давно вирішено.

-А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з

батьками не дуже рахуються! - Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

-Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до

інституту я йому все поясню.

-А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа

робиться…

Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.

Дмухали, як на воду…

А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.

Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку… I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.

Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.

«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш

замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до

його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не

вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами

трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи

його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з’ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-

здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для

самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже

цікавеньку історію…

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй

небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі

побутової техніки.

Iвсе було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.

Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки… Хіба можна любити людину за таку

підступність?!

-Зараз старому хріну, - сказав тато, - пішов дев’ятий десяток. А років сімнадцять

тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися…

-А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.

-Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, - Тоді ж які часи були: не

дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

-І все-таки, що? - Я відчував, що зараз усе з’ясується, виявиться, що я королівський

спадкоємець.

Iвчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову

країну!

-Одне слово, написав наш божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда,

не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс

заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п’ять мільйонів доларів тільки в

тому випадку, якщо…

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці и

утупився в мене змученим поглядом. Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися

до зубів, ніби жувальна гумка, I хоч як намагався я вимовити хоч що-небудь - лише

видмухував невидимі кульки.

- …якщо, - продовжував тато, - твоя дружина помре наступного ранку після весілля…

-Ха… - весело видихнув я, - тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки

що не збираюся одружуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена

помре після першої шлюбної ночі А по-третє…

-А по-третє - ти закінчений ідіот, - загорлав батько, - якщо гадаєш, що наша родина

може випустити з рук такий шанс!!!

…Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді

дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне

завдання. I розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися

щоденно. Показували креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки

найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене,