Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 20

сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері - вони тау само

підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла

побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом

підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день…

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла

заявка?!

-Сідай, Жанно, - сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого

столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м’яке ложе, що

мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

-Отже, Жанно, - вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я

дивилася туди ж), - сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я

напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

-Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому

суспільству - мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною…

(О, я була, була вдячною!)

Так от… - Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. - Так от, Жанно… У нашій

країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

-Але, - після паузи сказала Настоятелька, - усі робочі місця зайняті. Усі займаються

справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або

варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

-Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, - процвітає. У нас

багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, - тут вона трохи

закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.

-Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти

мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу

Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.

Тік-так!

Буде знак…

До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я

взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.

Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.

Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я

злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок… І настала тиша.

Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та

гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?

Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам’яного муру.

Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у

відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.

-Що мені робити? - шепотіла я. - Чому ви залишили мене?..

Довкола було тихо.

А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив

із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху… Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний - він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод.

Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на

початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє

синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого

віконця.

Я скинула дерев’яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла

швидше, затим - побігла.

Бігти лугом було дуже приємно, алея не знала - куди? Зазвичай вихованців Притулку

забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.

Проте на галявині я побачила… коня!

Тонь-тінь!

Буде кінь…

Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво

вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у

мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я

зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки.

Боялася, що все це - сон…

Але довкола не було ані душі.

Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його

пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла!

Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки Кінь пішов. I мене знову поглинув страх.

Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?

Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала

хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття… Моя закодована

мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:

-Той, хто вірить у мене, - за мною!

Кінь виструнчився i поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки

-дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які

існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.

Я мчала вперед і боялася озирнутися, Певної миті мені здалося, що це - погоня, котру

послали за мною з Притулку. I якщо я зараз озирнуся - доведеться знову опустити голову

й відчувати страх i сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись.

Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. 3 волосся - предмета мого сорому -

повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала

згустком суцільного сорому та ганьби!

Біля самої води кінь відірвав копита від землі і злетів угору, вітер засвистів у вухах.

Мені подобалася його шалена пісня!

Нехай помру від сорому, вирішила я,-тепер усе одно! -озирнулася.

…І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій від стані, мчала неймовірна

кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги

й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю.

Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його

дзеркальному щиті я побачила те, чого не банила ніколи. Я побачила себе… І полотном

розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на

якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов!

Iскільки ж їх могло проминути ще - нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.

Перед тим, як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я

вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні

слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повернутися.

Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі

його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір’я. Сірі,

маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни… Вони вказували

вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір’ї брудну піну. Ми кружляли

над притулком. мого сорому i страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим

бульбашковим капелюхом…»

Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ

перевернувся. Хоча, можливо, він завжди був перевернутим? Чи це я перевернулася в

повітрі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? I тепер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів

та… парасольок? Щось зі мною було категорично не так… «Він носив у co6i з самого