продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев,вгрузаючи ногами у в’язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі

деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила

й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки

далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки

пам’ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і

дерев’яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу

ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або

перекидатися буденними фразами.

Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він

зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев’яний

обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були

повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на

порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І

мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що

їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за

багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для

розмов.

Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те,що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це

розуміли.

Кілька годин, які я була тут - у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, - минали

непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в

метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.

Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не

знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…

Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,

клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.

Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи

словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки - щось значно більше, ніж

дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того

було забагато…

-Якщо у тебе з’явилися нові друзі, - сказав чоловік напередодні мого дня

народження, - чому б нам не запросити їх у гості?

Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що

мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.

Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже

тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу

подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це

саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі

тут - зовсім інше, ніж те саме - там.

Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що

завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не

має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову

на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…

Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.

Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.

Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що

почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як

залізобетонна стіна під час землетрусу. І

Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.

Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте,чим для мене був той фургончик…

…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою

Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на

куті столу.

Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі

присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.

Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.

Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно

змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька

годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському…

-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -

Чому вони не прийшли?

-Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?

-Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!

-Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли

раніше за інших.

-Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був

завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!

-А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала

заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

-Ти, мабуть, перевтомилася…

-Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.

Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.

-Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу

заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував

практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

-Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав

рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що

говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що

вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І

перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

-Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його

обличчі вималювалася задоволена посмішка.

Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за

столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…