Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 2

Решта - до дiдька!

Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього папiрця з датою, часом i мiсцем.

Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.

I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.

Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.

Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» - стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження - «…самi прийдуть i самi запропонують» - в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.

Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:

- Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…

…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi, загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.

У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.

А дзуськи!

Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.

Зайвий клопiт ганяти вiтер.

Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску, не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких як я. Тих, у кого в очах завжди, - навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! - плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.

Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як i вона менi…

Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.

I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я - мала провiнцiйна дурепа.

Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю - з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена, розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким бажанням сiмнадцяти рокiв…

Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй

дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я - нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа. Свято юностi закiнчилось.

Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I дуже негарно…»

*

…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.

Набираю номер.

На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.

- Про що ви хочете поговорити? - питає вона безбарвним голосом. - Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…

- Про життя i смерть, - iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю: - А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.

Пауза.

Пауза затягується…

I менi здається, що життя - лише гра в пацьорки.

Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi - не шкодуватиму.

Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.

Несподiвано вона питає:

- А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?

- Нi! - чесно зiзнаюсь я.

- Тодi приходь - навчу тебе! - каже вона.

I ми смiємося.

А потiм вона додає:

- «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою - одна…» - здається, так?

*

…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно припасованими дошками.

Але це нiчого.

Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити його i, видихаючи, промовити: «Я - є!»

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ

Художницi Катеринi Штанко

присвячую…

Ася хотiла оцiнити картину.

Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити по-справжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.

Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг сказати правду.

Але Варгас мешкав за чотири години їзди вiд столицi, й Ася, загорнувши картину в полотно, зазбиралася в дорогу.

У розмовi Варгас сказав, що на неї чекає сюрприз - збiговисько друзiв, яких Ася не бачила з часу закiнчення «художки», та мiсцевої елiти на чолi з сестрами Куманськими.

I Ася поїхала у пiднесеному настрою.

Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди ранiше Асi здавалося незручно.

Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.

Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи, проблеми, трiумфи i трагедiї.

Люди заходили, виставляли з пакетiв пляшки, розкладали продукти, гомонiли, i стара майстерня поступово наповнювалась атмосферою приязнi. Асю обiймали, розпитували. Вона вiдповiдала коротко, сповнена цiкавостi до iнших.

Вона взагалi була мовчазною.

Сестри Куманськi затримувались.

Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.

Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.

Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з цукерок.