Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 11

- Невже?!

Його здивування було щирим.

Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.

- Як вони виросли! - розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. - Ти помiтила?

- Звiсно, любий! - вiдгукнулася Жанна, - А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…

Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина - «її навiть непомiтно»…

Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.

Життя продовжувалося i було прекрасним!

КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК

Ось вiн iде - i все!!!

Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.

Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi - з легкою поволокою.

Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…

Хода - вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.

Ось вiн iде.

Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!

Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).

Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.

I думаєш: ой, лишенько яке…

Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!

I думаєш: дякувати Богу - проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»

Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»

I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.

Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус - енциклопедичнi знання, плюс - зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з Європи», той, що на кiлограми продають.

I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».

I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях - не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати: такий красивий чоловiк поруч!

А головне - хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн - копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»

I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь - звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго пiдв'язана - не продихнути, i додому вiн вчасно приходить - кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку - комар носа не пiдточить! Нудно…

I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у мене iдеальна форма стопи…».

I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.

I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки - накрохмаленi, ґудзики всi - пришитi. А цей загадковий сум в очах здається голодним блиском - борщу б йому домашнього та з вiдбивними!

I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!

А потiм - як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» - вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».

А якщо ось так благоговiйно сидiти, слухати, пiдперши щоку кулачком… може, i не вiдчалить. Але ж i самiй хочеться щось час вiд часу розповiсти. Щось найсокровеннiше. Про свою стопу, наприклад…

Не виходить - двох п'єдесталiв в однiй залi не буває!

I розумiєш: красивий чоловiк - це дiагноз. Не його, а твiй.

I ти поставила його сама, тому що - красивий. I можна ним похизуватись перед усiм свiтом.

Як автомобiлем.

Ось пiдете в свiтське товариство, зберетеся милим жiночим колом i, позираючи в бiк чоловiкiв, запитаєте знайому, киваючи на якогось «завалящого»: «Це - ваш?». А потiм вкажете на «лайнер», i так мiж iншим кинете: «А це - мiй!»

I всi охнуть.

…Думаєш так, думаєш, уявляєш ситуацiї: ось ви на прийомi в посла, ось його запросили знiматися в серiалi, ось вiн на бiлому конi. Красиво! А ось ручку комусь цiлує, i записочку

туди непомiтно вкладає… I все це якось без твоєї безпосередньої участi вiдбувається, нiби тебе i немає. Ох, нi! Ось вiн риється в шафi i каже: «А де мої бiлi шкарпетки? Чому в праннi?

Менi сьогоднi на важливу зустрiч…»

I так все це чiтко бачиться, що ти встаєш саме посеред його розповiдi про розведення ротвейлерiв i, подумки доспiвавши до останнього куплету пiсеньку про дiвчат, якi навiщось красивих люблять, встаєш i гордо так вимовляєш останнi слова: «На все добре!»

I вiн залишається сам. Такий красивий. I такий самотнiй. Як Домогаров…

НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА

(три етюди)

…Уранцi вона одягає легкi свiтлi брюки й елегантний пiджак, мовляв, «я серйозна дiлова жiнка i вимагаю поваги до себе!»; пов'язує на шию грайливу хустку: «…але вiд фiлiжанки кави в приємнiй компанiї не вiдмовлюся»; застiбує на зап'ястi браслетик-брязкальце: «…а там - побачимо…»

Звiсно, жiнка так не думала!

Швидше за все вона думала зовсiм iнакше. Їй просто кортiло продемонструвати колегам новий костюм, похвастатися вдало пiдiбраною хусткою-батиком, яку придбала на вернiсажi, зрештою, оновити подарунок чоловiка - браслет, який давно не носила.

Але звiдки вона могла знати, що за нею спостерiгають iншi очi - мої?!

I навiть якщо завтра вона змiнить елегантний костюм на вузькi потертi джинси i пройде повз мене з кам'яним обличчям, прямуючи до трудових подвигiв на дачi у свекрухи, вони лукаво натякнуть менi: «поглянь, якi сiднички…».

На жаль, вона нiколи не дiзнається, як багато сказала менi!

Але ж я знаю!

I продовжую спостереження…

Усе червоне

Жiнка в червоному впливає на чоловiкiв, як плащ тореадора на бика.

Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня - єдине пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.

Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»

I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.

I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво - це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.

Сукня красномовно промовляє до мене: «Я - провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана жодними зобов'язаннями.

Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.

Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.

А потiм…

Потiм ви телефонуватимете самi.

Довго.

Доки не погоджуся стати вашою дружиною.

А через п'ять рокiв - так, так! - я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…

Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»