Голова Якова - Дереш Любко - Страница 7

ІІІ

Урочистості екзистенційного характеру

Andante

(в темпі повільного кроку)

1.

Хто шукає Дерево, знаходить Землю. Хто шукає Землю, знаходить Воду. Хто шукає Воду, знаходить Вогонь.

Хто шукає Метал, знаходить Дерево.

Хто шукає Бога, знаходить себе. Хто шукає себе, знаходить Бога.

2.

Становлення гада, — рептилоїдологія, — як точна наука з'явилася порівняно недавно.

Вона ґрунтується на ідеї, що плазуни, комахи і птахи володіють якостями, які людина

здобуває і втрачає в процесі онтогенезу заплідненої яйцеклітини. Десь там, згідно з

версією рептилоїдологів, триває єдиний і, можна сказати, братній еволюційний процес

поділу чотириногих на земноводних, рептилій, птахів і ссавців.

Відновлення зв'язків з утраченою ланкою еволюції, згідно з теорією рептилоїдологів, неминуче призведе до виникнення нової форми життя — такого собі універсального

розумного бульйону, гіпотетично — шуканого нацистами Космосу, спроможного

спричинити ланцюг подальшого еволюційного сходження, перетворюючись із учасника

цього шоу на його режисера. Цьому сходженню з еволюційного конвеєра і присвячена

практична частина гадознавства.

3.

Наука збирає довкола себе дилетантів — любителів ажіотажу, які зі строгих і

неупереджених досліджень роблять профанацію, послуговуючись звичкою відміряти на

око.

Серед них трапляються і справжні художники.

Яків волів сприймати гадознавство не як науку, а як мистецтво.

4.

Над теоретичними засадами становлення гада Яків почав замислюватися разом з Гаррі

Поттером. Як і мільйони дітей по цілому світу, він зробив свій вибір на користь могутності

й магії, на користь інопланетян і теорії великого вибуху, на користь зоряних війн і кіл на

полях.

Він хотів стати універсальною розумною живою субстанцією, яку б інші називали

Космосом.

Він завжди здогадувався, що він романтик.

5.

Наука обсаджування, або наука ставання гадом, якщо висловлюватись літературно,

ділиться на три штуки, або ж мистецтва. По-перше, це штука нерухомості. Справжній гад

ніколи нікуди не рухається. Він стає на

потрібну хвилю і дозволяє нести себе.

Хвиля також дає йому здатність придушувати істот, більших за себе. Це друга штука —

важлива навичка на шляху до об'єднання видів.

Музична ремарка: здушування — це гребінь хвилі для соліста і крещендо для жертви.

Коли обрушується хвиля крещендо, шкіра береться мурашками. Це точна ознака того, що

когось щойно задушили.

Третє мистецтво плазунів — паузи, «банкрутства», порожній такт (у теорії музики), або

добрі манери (в етикеті). Наприклад, у Кіплінґа: «Якщо змії не вдається атака, вона нічого

не говорить і нічим не показує, що збирається робити далі».

Композитору, по якому плаче шибениця, є чого навчитись у гадів.

6.

Музика, з якою він жив статевим життям з юних літ, висушила його. Від нот його пальці

почорніли. Від невгамовного жару, викликаного музикою, його кості потріскались, як

глина у вогні. Інструменти — його армія коханців і коханок. Музика була його дружиною.

Він знав про це, ще коли був хлопчиком: так само в Індії хлопчики знають за багато років

наперед, хто їхні суджені.

На похоронах батька він був, ясна річ, з дружиною.

7.

А Майя — його прекрасна коханка. Його інструмент, у який можна дути на всю витягу.

Майя — його можливість зіграти маркіза де Сада. Його тиха заплава, в якій шелестить

бамбук і гейша читає вголос Книгу Пісень.

8.

На саксофоні він грав недосконало. Для саксофона потрібні руки, які б лапали інструмент.

Саксофон краще виглядає в руках у жінок. Чоловік-саксофоніст — стурбований онаніст.

Із кларнетами, гобоями і фаготами в Якова були стосунки по дідовій лінії. Кларнети

вимагають точності. Кларнетист без зусиль переходить на саксофон, але не навпаки.

Саксофон потрібно мацати, масувати. Це не акупунктура гобоїв і флейт. Саксофон краще

віддати жінкам, натомість забрати у них смичкові — розсадник нав'язливих тремоландо і

лесбійства.

9.

Мистецтво бути гадом залишалось об'єктом його досліджень, і Яків досяг у ньому успіху. І

на похоронах батька була присутня нерухома і мовчазна ящірка, але вигляд вона мала

точно як молодий композитор.

10.

Коли труну було закопано, дощ припинився. На кладовищі розкисала багнюка. Матвій

звернувся до присутніх: — Шановна громадо, дорога родино, запрошуємо вас розділити

трапезу і пом'янути покійного.

До Якова підійшов Іван і сказав, що залишиться удома. Під очима в брата темніли синці.

11.

Рідня розсідалася в автобусі поволі й трагічно.

- ЗЕНЮ! ЗЕНЮ!

Яків витяг навушник із вуха.

- ЗЕНЮ! ЗЕНЮ! А ЗУБИ ВИ ЙОМУ ПОКААЛИ ДО МОГИЛИ? ЗУБИ ЙОМУ ПОКЛАЛИ,

ГА?

- ГА? НУ ШО? ЗАБУЛИ? Я КАЗАЛА, ЖИ ТО ТРЕБА НЕ ЗАБУТИ! ЯК ТЕПЕР БУДЕ?

БУДЕ

ХЛОП БЕЗ ЗУБІВ ЛИЖЄВ, ЧИ ЯК?

- А ТО ЖИБИСЬ ТИ ПАМНІТАЛА, ЖИ ЯК Я ПОМРУ, ЖИБИ МЕНІ НЕ ЗАБУЛАСЬ

ПОКЛАСТИ!

12.

У ресторані подаються страви з покійного. Виє вітер Ридма ридають жінки. На холод

тії закуски виноситься пам'ять покійного. Чоловіки розкушують хрящі, жінки обгризають

м'ясо, дітям залишиться скоринка. На перше готують покійну дружину, на друге подають

дітей і дім. М'ясо поливають розбавленим спиртом і сльозами.

На стіл виноситься доля малого. Вона прикрашена гілочками горя, ягодами злиднів та

кружальцями хвороб. Родичі, схлипуючи і приповідаючи «Іванку малесенький», жують і

ковтають. Жують і ковтають.

Якову стає погано, і він виходить з-за столу на перекур.

Брат курив на чорному вході при кухні. Надворі хляпавиця. Вітер порозкидував сміття, і

сміття тріпалося по подвір'ю.

Матвій спостерігав за целофаном.

Що там родина робить? — спитав брат.

— Та мертвечину жує.

— Про нас говорять?

Яків запалив і собі.

— Так. Кажуть, тепер хочуть нашої крові напитися.

— Дрина їм каленого, а не крові моєї.

— Змінюють міста, та не змінюють колодязь. Люди приходять і відходять, а колодязь

залишається. Так каже «І-Цзин».

— Я про те ж. Не хочуть відійти — нехай відсмокчуть біля колодязя.

Яків примирливо кивнув.

— Я тут подумав і вирішив, — сказав він. — Перекажи великим темним отцям, що Яків

буде писати симфонію. Буде писати її у батьковій хаті.

— Перекажу.

Вони тричі поцілувались, і Яків пішов.

13.

Ірена могла бути, наприклад, у Добоцинського. Добираючись розкопаним напередодні

чемпіонату Львовом, він слідкував, чи смикнеться щось всередині від думки: Ірена і

Добоцинський. Така тендітна і такий мужлай. Вона там могла бути. Добоцинський завжди

виявляв до неї інтерес, цей старий фотограф,

їх був цілий клан — фотографів-любителів молодятини. Яків знав, жінки наївні, як діти. їх

приваблюєш солодким, а вони дають все, що

мають, в обмін на захист. Яків ненавидів захищати. Ненавидів, коди на шиї бовтаються

кишки дохлої кішки приязні.

I must go on standing

you can't break that which isn't yours

I must go on standing

I'm not my own, it's not my choice

Про це могла співати Реґіна Спектор. Він усе це відсікав.

14.

Заходь, — сказав Добоцинський.

Яків зайшов і одразу впізнав обдерті стіни, на тлі яких позувала Іра на останніх

фотографіях.

— Годинники ремонтуєте?

На Добоцинському був синій фартух майстра.

— Ні. Камеї ріжу. Ірену твою вирізаю.

— Вона ночувала у вас?

— Вона в мене ніколи не ночувала.

— Ірено, виходь! Я хочу поговорити! — вигукнув він, зробивши несподіваний стрибок