страшний кокаїновий бодун. Матвій запам'ятав ці дивні діалоги і потім, прокинувшись, цілий день прокручував їх у голові, не знаючи, прийняти їх чи відкинути.

— Алло, Йоланто?

— Слухаю вас? — почув він її голос.

— Це Матвій дзвонить.

— Дуже приємно.

— Послухай, Йоланто... ти можеш говорити?

— Авжеж.

— У мене тут така ситуація... Ти можеш поговорити зі мною трохи довше?

— Це залежатиме тільки від вас, пане інтелектуал.

— Послухай... Мені потрібно поговорити.

— Як ваше здоров'я після лікарні?

— Послухай... Зі мною сьогодні відбулася одна подія, я про неї хочу розповісти. Мені

здається, ти мене вислухаєш.

— Я вас слухаю.

— Ти знаєш «Канон перемін»?

— А повинна?

— Мій день почався з прийому в гастроентеролога. Я пригадав гексаграму 63. Вона

передостання і зветься Цзи-Цзи, «Уже кінець». Ця гексаграма перетворює все у хаос. Поки

я чекав під дверима на гастроскопію, я пригадував останні три дні. Все, що відбулося між

нами. Думав про гексаграму шістдесят чотири і про тебе, Йоланто. І знаєш, що я думав? Я

думав таке: «Хто вона така, ця тьолка, щоб на неї западати? Невже ти не мацав кращих

цицьок? Чи ти не бачив більших губ? Ти ж прикормлював ці губки і цицьки пачками, а

потім викидав їхні зубні щітки». Мене це злило, Йоланто. Я був злий, як чорт, на тебе. Я

мстивий. Я хочу бути з тобою щирим. Ти тут?

— Так.

— Я завжди відчуваю, коли я подобаюсь жінці. Навіть коли вона сама цього не хоче.

І як ми пішли потім до тебе, боже, я думав, я тебе зараз роздеру. Ти сука, Йоланто, і я

приб'ю тебе, ти мене чуєш?

— Ще один матюк, і я кладу слухавку.

— Ти знаєш, що я бачу з вікна? Я бачу довбаний Хрещатик. Ми могли б дивитися на

нього разом. Але ти вирішила все зробити по-іншому. Ти знаєш, чому я завжди вибирав

роботу, де наді мною немає начальників?

— Чому?

— Тому що, як тільки хтось каже мені, що мені, блядь, робити, я тут же даю в морду...

Алло? Алло!

— Алло? Ти психована?

— Я попередила: ще один мат, і все.

— Не роби так більше, і я буду тримати себе в руках. Біля тебе я відпустив себе, а

вночі мені стало зле. Потім блювання повторилося. У Пустомитах в мене є знайомства в

лікарні, начмед — мій старий кореш. Мене прокапали, і стало легше, я запропонував

Богусу поїхати на ріку. Тут недалеко ріка Стрий. Хотів знайти кілька каменів для квартири

у Києві.

— Річкових каменів?

— Та, простих річкових каменів. Це просто писк. Камені. Найбільший писк, який може

бути. Японські мільйонери купують шматки скелі, а потім перепродують колегам. Я не

мільйонер, не думай, що я це якось підкреслюю. Я кажу речі, як вони є. Я планував

поставити тут кілька великих каменюк.

— Алло. Можеш тепер говорити?

— Так.

— Ти де є?

— Я-а-а... я вже вклалася у ліжко. Ми ж усі рано лягаємо спати.

— Ти лежиш у ліжку?

— Так. Накрилася ковдрою, лежу в темній кімнаті. Тут приємно, просторо і затишно.

— Зрозуміло. На чому я закінчив?

— На камінні, здається.

— Так, збирати каміння — це стиль, розумієш? Високий стиль багатих. Тут мало хто

розуміє естетику багатства. Ти знаєш, Едіт Піаф, коли розбагатіла, не могла спати на ліжку

з балдахіном. Мусила все життя спати на тапчані, як у дитинстві. Це все виховання. Його

вже не витравиш. Я планую зробити тут сучасний дизайн. Сучасні матеріали, прості

форми. Такий мегаполісний мінімалізм — метал, скло, багато простору. Додати до цього

щось необроблене. На кухні я планую зробити кам'яну жаровню. Для цього мені потрібен

плаский камінь. Камінь можна буде розжарювати і смажити на ньому рибу або яєчню. У

японських ресторанах так роблять. У тих дорожчих. Я хочу викласти їх у кутку однієї з

кімнат — це буде щось схоже на сад каменів Рюандзі. Я люблю Японію, люблю Китай,

люблю Дао Цзи і сьогунів. Ми мислимо схоже, тому я люблю всі ці їхні штучки: камені, суші, бонсай... Я хочу показати тобі цю квартиру. Тут величезні кімнати... Я кладу собі на

коліна одну каменюку. Оп-па... Така важка, холодна... Коли ми їхали з Богусом назад, у

мене було незвичне... осяяння. Я відчув себе вільним. Я був щасливий, живий і

благополучний. Я їхав у найкращій машині з тих, які я знаю. У мене нова квартира, я їм у

найкращих ресторанах, де вміють готувати. У їжі головне — якісні продукти. Я люблю

щось просте: відварну рибу або омара — без приправ, просто і натурально. Якісні

продукти у нас тільки в чотирьох ресторанах. Але вони знають, що в суші рис має бути

теплий, а риба — холодною. І я це знаю, я можу оцінити їхню роботу, тому я їм тільки

найкраще суші. Мої однолітки переживають фрустрацію. Вони в кризі. А все тому, що

грають не за ту команду, ось чому вони у фрустрації. Ось чому не знають, що справжнє

суші — це коли рис теплий, а риба холодна. У мене немає ніякої кризи. І в цьому стані я

зустрічаю найкрасивішу жінку, яку я коли-небудь бачив. І тепер я не можу не думати про

неї. Ти знаєш, про кого я?

— Здогадуюсь.

— Людині з моїм статусом потрібна така ж супутниця. Така ж велична, як і життя, яке я

живу. Я побачив, скільки може дати одна жінка, коли вона — жінка. Я зрозумів, що

матиму її. Але скажи мені, скажи, чому ця жінка так учинила зі мною? Чому?

Мовчанка.

— Алло... Ти слухаєш мене?

— Так.

— Другу ніч поспіль мені снилися павуки. Великі чорні павуки. Ні заснути, ні

прокинутись, знаєш, як це? Я думав, щось із печінкою. У гіршому разі виразка. А мені

сказали — пухлина. Уявляєш? Рак. Алло? Скажи щось.

— Мені страшно. Що ти будеш робити?

— Уже пізно щось робити. Мені сказали, вона як кинджал — проросте в печінку.

Тільки батя помер.

— А хіміотерапія?

— Йоланто... Яке красиве ім'я. Це гексаграма така. Називається «Уже кінець».

Передостання гексаграма, уже нема кому робити хімію... Я не буду більше говорити. На

добраніч, Йоланто. Лиш одне ще — не кажи нікому наразі, ага? Не кажи.

— Алло?

— Ти вирішила подзвонити?

— Так. Я нікому не казала, так, як ти просив.

— Добре. Я хотів, щоб ти мене зрозуміла.

— Чому ти вирішив, що я можу тебе зрозуміти? Я не хвора на рак. Я не приречена, як

ти.

— Йоланто... Не кажи таке. Ти розумієш, ти єдина, хто може оцінити всю мою

ситуацію.

— Ти помиляєшся. Я не можу,

— Я тебе кохаю.

— Я тебе теж ні.

— Ти сука.

— Так, я сука, а ти хворий на рак. Па-па.

— Чому ти відштовхуєш мене?

— А чому я повинна приймати тебе? Тому, що ти скоро помреш? Навіщо мені той, хто

скоро помре?

— Ти мені потрібна, хай на три місяці. На два місяці. Ти чуєш?

— Чую.

— Я тебе кохаю.

— А я не вірю.

— Ти мені потрібна.

— Вам потрібна мама, а не я.

— Ти не розумієш, яку ти мені муку робиш.

— Я? Ви мене хочете в чомусь звинуватити?

— Я хочу просто говорити. Я не хочу нічого чути, я хочу просто говорити. Мир?

— Хіба я сварилася з вами?

— Що роблять мої брати?

— Брати ваші кожен своє робить. Яків працює над симфонією. Іван вчиться.

— Добре вчиться?

— Подзвоніть до Майї, це вона з ним уроки робить.