11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 7

— Зайве стараєшся, — сказав я. — Мені ніхера незрозуміло, про що ти взагалі тут розводишся.

— Він скаже: «Маю жовту картку від зеленого фронту, давай сюди бак, бо сьогодні подвійна ціна». Зрозуміло?

— Зрозуміло, — лайно дедалі глибшає.

— І він таки дійсно має якусь жовту картку, заткнуту за бинду його капелюха. Либонь, то всього лиш картка якоїсь таксомоторної компанії, а може, знайдений десь у риштаку купон з «Червоного & Білого» [29], але його мозок геть залитий дешевим вином, тож, схоже, він вважає ту картку чимсь на зразок «Золотого квитка» Віллі Вонки [30]. Отже, ти скажеш: «Зайвого долара не маю, але ось, тримай півбака», і віддаси йому цю монету. Далі він може сказати… — Ел підняв угору один зі своїх тепер вже кістлявих пальців. — Наприклад, він можеспитати: «Навіщо ти тут?» Не думаю, що дійсно спитає, хоча це й можливо. Там так багато всього, чого я не розумію. Та хоч би там що він не казав, ти собі йди від тієї сушарні — він завжди перебуває біля неї — і далі, до брами. Коли ти вирушиш геть, він, либонь, скаже: «Я знаю, що ти маєш зайвого долара, ти, дешевий байстрюче», але не звертай уваги. Не озирайся. Перейдеш колію і опинишся на перехресті Лізбон-і Мейн-стрит. — Ел подарував мені іронічну посмішку. — А там уже, друже, весь світ належить тобі.

— Сушарня? — мені ніби ледь пригадувалося щосьбіля того місця, де тепер стояла ця харчевня, я гадав, що то дійсно могла бути сушарня старої фабрики Ворумбо, проте чим би та будівля колись не була, її там давно нема. Якби в задній стіні комори цього вигідного «Алюмінера» було віконце, крізь нього видно було б хіба лиш мощене цеглою заднє подвір’я й крамницю під назвою «Твої Мейнські одяганки». Я там зробив собі подарунок, придбавши парку «Норт Фейс» [31]невдовзі після Різдва, а отже, з чималою знижкою.

— Та кинь ти думати про ту сушарню, просто не забудь, що я тобі кажу. А тепер знову обернися — ага, так — і зроби два-три кроки вперед. Невеличкі. Дитячі. Уяви собі, ніби в цілковитій темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати ступнею перший щабель сходів, отак, обережно.

Я зробив, як він наполягав, почуваючись при цім найбільшим у світі бовдуром. Один крок… нахиляю голову, щоб не тернутися нею об низобіжну алюмінієву стелю… два кроки… тепер навіть трішки пригнувся. Ще кілька кроків, і мені доведеться опускатися навколішки. От цього вже я робити не збираюся, навіть на прохання помираючого друга.

— Еле, це дурощі. Якщо тобі насправді не треба, аби я виніс звідси ящик фруктових коктейлів або кілька отих упаковок конфітюру, мені тут робити більше нема чо…

І саме в цю мить моя ступня спала донизу, як ото бува, коли починаєш спуск по сходах. От лишень ця ж сама ступня так само міцно залишалася стояти на темно-сірому лінолеумі підлоги. Я її ясно бачив.

— От ти й натрапив, — промовив Ел. Хрипіння пропало з його голосу, принаймні тимчасово; слова ці прозвучали м’яко, задоволено. — Ти знайшов шлях, друже.

Та що це я таке знайшов? Що насправді я відчував? Сила навіювання, гадав я, є найближчим з пояснень, оскільки неважливо, що я відчуваю, бо власну ступню я бачу на підлозі. Хіба…

Знаєте, як ото в сонячний день заплющиш очі і бачиш залишковий образ того, на що щойно був дивився? Схоже було і зараз. Дивлячись на свою ступню, я бачив її на підлозі. Але коли я моргнув, — на мілісекунду до того або після того, як заплющилися мої очі, напевне сказати не можу — я побачив свою ступню на якійсь сходинці. І там не світила слабенька шістдесятиватова лампочка. Там яскраво сяяло сонце.

Я застиг.

— Рушай далі, — мовив Ел. — Нічого поганого з тобою не станеться, друже. Просто йди далі. — Він жорстоко закашлявся, а потім якось так безнадійно прохрипів: — Мені конче треба, щоби ти це зробив.

Я так і зробив.

Господи помилуй, я це зробив.

Розділ 2

Я зробив ще один крок уперед і зійшов ще на одну сходинку. Власні очі продовжували запевняти мене, що я залишаюся на підлозі у коморі харчевні Ела, проте я стояв прямо, але головою вже не торкався стелі комори. Що, звісно, було неможливим. У відповідь на сенсорне збурення безпорадно повівся мій шлунок, я відчував, що сендвіч з яєчним салатом і шматочок яблучного пирога, які я з’їв на ланч, ось-ось готові натиснути на кнопку катапультування.

Ззаду мене — трохи віддаля, ніби він стояв не за якихось п’ять футів, а за п’ятнадцять ярдів — долетів голос Ела:

— Заплющ очі, друже, так буде легше.

Щойно я це зробив, умент зникло сенсорне збурення. Відчуття було таке, наче в мене виправилась косоокість. Чи, мабуть, точнішим порівнянням буде — ніби я одягнув спеціальні окуляри в 3-D кінотеатрі. Я посунув уперед праву ступню і спустився ще на одну сходинку. Там таки булисходинки, з відімкнутим зором моє тіло не мало щодо цього сумнівів.

— Ще дві, і можеш розплющити очі, — промовив Ел. Голос його долинув ще більш звіддалік, ніж до того. Не від дверей комори, а з іншого кінця харчевні.

Крок униз лівою ступнею. Знову правою, і раптом у мене щось наче луснуло в голові, точно як ото буває, коли летиш у літаку і раптом змінюється тиск. Темне поле моїх заплющених повік перетворилося на червоне, а шкіра відчула тепло. Сонячне світло. Жодних сумнівів щодо цього. А той сірчаний дух погустішав, пересунувшись по шкалі нюхових відчуттів від ледь присутнього до активно неприємного. І щодо цього також не виникло жодних сумнівів.

Я стояв уже не в коморі. Я взагалі перебував поза харчевнею Ела. Хоча й не існувало дверей з комори у зовнішній світ, я опинивсянадворі. На подвір’ї. Але воно більше не було вимощеним цеглою і його не оточували інші торгівельні заклади. Я стояв на брудному, потрісканому бетоні. Кілька величезних металевих контейнерів стояли проти глухої білої стіни, де мусила б міститися крамниця «Твої Мейнські одяганки». Вони були доверху чимсь заповнені й накриті великими, мов вітрила, джутовими ряднами.

Я обернувся, щоб подивитися на великий сріблястий трейлер, у якому містилася харчевня Ела, але трейлер зник.

Цим місцем мусило бути неоглядне, наче з якогось роману Діккенса, одоробало шерстеткацької фабрики Ворумбо, і фабрика ця працювала на повний хід. Я чув гуркіт фарбувальних і сушильних машин, шух-ШВАХ, шух-ШВАХвеличезних шерстеткацьких верстатів, котрі колись займали весь другий поверх (у крихітному музейчику Лізбонського історичного товариства на Верхній Мейн-стрит я бачив фотографії тих машин, біля яких поралися жінки у хусточках і комбінезонах). Білувато-сірий дим курився з трьох високих коминів, котрі потім завалилися під час великої бурі наприкінці вісімдесятих.

Я стояв біля великої, пофарбованої зеленим будівлі у формі куба — це й є сушарня, вирішив я. Вона займала половину подвір’я і височіла футів на двадцять. Я щойно зійшов сюди сходами, але тепер там не було жодних сходів. Шляху назад не було. Я відчув напад паніки.

— Джейку, — почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, він досягає моїх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як той голос, що долітає з вітром з іншого кінця довгого, вузького каньйону. — Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапив туди. Намацай сходинки.

Я підняв ліву ступню, опустив, і відчув сходинку. Паніка в мені стишилася.

— Давай, — донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним відлунням. — Роздивися там трохи, а тоді повертайся.

Спершу я не зрушив з місця, просто так і стояв там, витираючи собі губи долонею. В очах було відчуття, наче вони вилазять з орбіт. Скальпом і вузенькою смужкою шкіри від потилиці й донизу серединою спини побігли мурашки. Мені було лячно — ледь не до жаху — але балансування в цьому стані, намагання не піддатися паніці (наразі) переважила потужна цікавість. Я бачив власну тінь на бетоні, чітку, наче вирізану з якоїсь чорної тканини. Я бачив лусочки іржі на ланцюгу, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Я чув отруйний запах газів, що викидали ті три димарі, такий сильний, що мені аж очі різало. Якийсь інспектор Агенції з охорони довкілля нюхнув би разок цього лайна і закрив би весь цей бізнес, не минуло б у Новій Англії й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були інспектори АОД. Я навіть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тільки знав, де я перебуваю: штат Мейн, місто Лізбон-Фолз, самісіньке осереддя округу Андроскоґґін [32].