11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 58

Привид усмішки торкнувся його губ:

— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.

Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.

— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.

— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.

Тут він мав цілковиту рацію.

— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?

— Тридцять п’ять. — І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?

— Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.

— Я знаю, — кивнув я. — Поглянути лишень, що трапилося з тобою.

— Я собі рак отримав через паління, от і все, — немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.

— Можливо, так і є. Я сподіваюся, що саме так воно й є. Але це одна з тих речей, яких ми не можемо зна…

Бахнули, прочиняючись, його передні двері. Дорідна молода жінка у салатовому халаті й білих туфельках медсестрички Ненсі [247]майже бігом спустилася з ґанку. Побачивши скоцюбленого на пасажирському сидінні моєї «Тойоти» Ела, вона смикнула дверцята машини.

— Містере Темплтон, де ви були? Я прийшла, принесла вам ліки, а коли побачила, що в домі порожньо, подумала…

Він спромігся на посмішку.

— Я знаю, що ви подумали, але я в порядку. Не в прекраснім, але в порядку.

Вона перевела погляд на мене.

— А ви? Навіщо ви катаєте його невідь-де? Хіба не бачите, який він кволий?

Звісно, я це бачив. Але оскільки навряд чи зумів би пояснити їй, чим ми займаємось, то тримав свого язика на припоні, готовий зносити її дорікання, як справжній мужчина.

— Ми мали важливу справу, мусили дещо обговорити, — сказав Ел. — Окей? Зрозуміло?

— Все одно…

Він прочинив дверцята.

— Допоможіть мені зайти в будинок, Доріс. Джейкові треба їхати додому.

Доріс.

Ім’я — як у пані Даннінг.

Він не зауважив цього збігу — і, звісно ж, це суто випадковий збіг, ім’я доволі поширене, — але все одно дзвіночок брязнув мені в голові.

Я щасливо дістався додому, і цього разу тим, що я нашукував, виявилося ручне гальмо «Санлайнера». Вимикаючи двигун, я подумав, яка ж вона тісна, жалюгідна і взагалі неприємна, ця зліплена з пластику й скловолокна сральня на колесах, моя «Тойота», порівняно з автомобілем, до якого я звик у Деррі. Я увійшов до будинку, хотів було нагодувати кота, та побачив, що їжа в його мисочці ще свіжа, сира. А як могло бути інакше? Тут, у 2011-му, вона пролежала там всього якихось години півтори.

— Доїж спершу те, Елморе, — сказав я котові. — У Китаї є такі голоднючі коти, що залюбки б виїли по такій мисочці січеного м’яса «Фріскіз».

Елмор подарував мені погляд, якого я заслуговував, і вислизнув крізь котячі дверцята. Я розігрів у мікрохвильовці пару заморожених порцій обіду «Ставфера» [248](з думками на рівні Франкенштайнового монстра, коли той лише навчався говорити: мікрохвильовка добре, сучасні машини погано). Я з’їв геть усе, позбавився сміття і пішов до спальні. Зняв з себе чисто-білу 1958 року сорочку (дякувати Богу, Елова медсестра Доріс була надто розлютована, щоби помітити на ній плями крові), сів на край ліжка й розшнурував свої помірковані 1958 року туфлі, а вже тоді дозволив собі впасти навзнак. Я цілком певен, що заснув, ще перебуваючи в падінні.

Про те, щоб завести будильник, я зовсім забув і проспав би ще довго після п’ятої вечора, але о чверть по четвертій на груди мені стрибнув Елмор і почав принюхуватися до мого обличчя. Це означало, що він підчистив свою миску і вимагає поповнення. Я дав котиську ще їжі, сполоснув собі обличчя холодною водою, а потім сам з’їв тарілку «Спешел Kей» [249], думаючи про те, що мине чимало днів, поки в мене встановиться нормальний режим харчування.

Вже з повним шлунком я пішов до свого кабінету і ввімкнув комп’ютер. Першу кібер-зупинку я зробив на сайті міської бібліотеки. Ел був правий — у їхній базі даних малися всі числа «Лізбон Віклі ентерпрайз».Перш ніж отримати доступ до їх ласощів, я мусив стати Другом бібліотеки, що коштувало десять доларів, але зважаючи на обставини, ця ціна мені здалася доволі помірною.

Той номер «Ентерпрайз», який я шукав, був датований 7 листопада. На другій шпальті, затиснута між повідомленнями про фатальну автокатастрофу та про підозріливу, схожу на підпал, пожежу, містилася стаття під заголовком: МІСЦЕВА ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ТАЄМНИЧОГО НЕЗНАЙОМЦЯ. Таємничим незнайомцем був я… або радше моє альтер его з епохи Айка Айзенгавера. Знайдено було кабріолет «Санлайнер», згадувалося і про знайдені в ньому плями крові. Білл Тайтес ідентифікував цей «Форд» як той, що він його був продав певному містеру Джорджу Емберсону. Тон статті мене зворушив: щире занепокоєння долею пропалої (і, можливо, пораненої) людини, чиє місцезнаходження невідоме. Ґреґорі Дюзен, мій банкір з «Трасту рідного міста», описував мене як «судячи з мови, освіченого, ввічливого чоловіка». Едді Бавмер, власник перукарні, майже буквально повторив його слова. Жодна тінь підозри не торкнулася містера Емберсона. Все могло б виглядати зовсім інакше, якби мене якимсь чином пов’язали з певною сенсаційною подією в Деррі, але нічого такого.

Нічого такого не було й у номерах газети за наступний тиждень, де мій випадок змалів до коротенької замітки в «Поліцейській хроніці»: ПОШУКИ ПРОПАЛОГО МЕШКАНЦЯ ВІСКОНСИНУ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ. З наступного номера газета почала несамовито обговорювати наближення святкового сезону і Джордж Емберсон остаточно зник з її поля зору. «Але я таки побував там». Ел колись вирізав своє ім’я на дереві. Я своє знайшов на сторінках старої газети. Саме на це я й очікував, проте дивитися на наявний доказ все одно було хвилюючим відчуттям.

Потім я зайшов на сайт «Деррі Дейлі ньюз». Доступ до їх архіву коштував мені значно більших грошей — $34.50, — зате вже за пару хвилин я мав перед очима передню шпальту номера за перше листопада 1958 року.

Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі — тому Химерному містечку — про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер [250]. А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.

Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.