11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 50

Я згадав про той єдиний гарний рік, що ми мали з Кристі — шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження.

— Не такий вже я й холодний. Я розумію, про що ви кажете.

Він знову масував собі живіт, груди, горло і знову груди, хоча я не думаю, щоб він сам це усвідомлював. Обличчя його поблідшало ще дужче. Я загадався, чим він сьогодні обідав, але тут же подумав, що не варто цим перейматися, скоро я побачу все на власні очі.

— Йо? Тоді ти, може, подумаєш, що це смішно, що вона мені ні разу не написала, після того, як десь оселилася з Мікі. Навіть поштової листівки не прислала. Мені самому це зовсім не смішно. Бо вона мусила. Вона знала, як я переживаю за неї. І знала, як я люблю її дитинку. Їй було двадцять, а Мікі було шістнадцять місяців, коли цей мандавошний анекдотчик заявив, що вони пропали. То було влітку 38-го. Зараз їй би було сорок, а моєму небожу двадцять один. Достатньо був би вже дорослий, щоби, на хер, голосувати. І ти хош мені сказати, що вона ані одного словане написала би рідному брату, котрий, коли ми з нею іще бувши дітьми, перешкоджав Пронозі Ройсу, щоби той не терся своїм старим, морщавим м’ясом їй об зад? Чи вона не попросила б у мене трохи грошей, щоби їй вгніздитися в Бостоні чи там в Нью-Гейвені або десь іще? Містере, та я би…

Він скривився, видав тихий, такий знайомий мені звук буль-урпі поточився, знову спершись на стіну гаража.

— Вам краще сісти, — сказав я, — ви хворий.

— Я ніколи не хворію. В мене навіть застуда останній раз була ще в шостому класі.

Якщо це так, то цей вірус влаштує йому бліцкриг швидше, аніж німці колись були вдерлися до Варшави.

— Це кишковий грип, пане Теркотте. Я сам всю ніч з ним промучився. Містер Кін, аптекар, каже, що він зараз ходить містом.

— Та сухосрака стара баба нічого не розуміє. Я почуваюся добре. — Він струснув своїми засмальцьованими патлами, щоб показати, який він молодець. Лице в нього зблідло ще дужче. Рука, в якій він тримав свій японський багнет, тремтіла точно так, як до полудня тремтіли руки в мене. — Ти хочеш дослухати чи ні?

— Звісно.

Я крадькома кинув погляд собі на годинник. Було вже десять хвилин по шостій. Час, що був тягнувся так повільно, тепер пришвидшився. Де зараз перебуває Френк Даннінг? Все ще у маркеті? Я гадав, навряд. Я гадав, він сьогодні полишив роботу рано, можливо, сказавши, що хоче повести своїх дітей на «каверзи або ласощі». От тільки не це було в його планах. Він сидів у якомусь із барів, але не в «Ліхтарнику». Туди він заходив на одне пиво, щонайбільше міг випити пару. Тобто, з такою дозою він управлявся — якщо взяти за приклад мою дружину, а я гадав, що вона є цілком коректним прикладом, — але йшов звідти завжди з пересохлим горлом і мозок його волав добавки.

Ні, коли він відчував справжню потребу залитися внівець, буквально скупатися в пійлі, він вибирав для цього якийсь із брудніших барів: «Шпицю», «Тьмяний» або «Відро». Або навіть якесь з тих абсолютно паскудних кубел, що нависали над занечищеним Кендаскіґом — «У Воллі» або ще непристойніший «Парамаунт лаундж», де більшу частину стільців біля шинкваса зазвичай займали древні повії з геть зашпарованими обличчями. А чи розповідає він там анекдоти, від яких регоче весь зал? Чи наважується хоч хтось там з ним спілкуватися, коли він вже цілком поринув у роботу з поливання етиловим спиртом розжареного вугілля люті на задвірках власного мозку? Навряд чи, якщо той хтось не бажає терміново собі шукати послуг дантиста.

— Коли моя сестра з її синочком щезли, вони тоді з Даннінгом жили у маленькому з’йомному будиночку там, далі, на міській межі, де вже починається Кешмен. Він дико пиячив, а коли він дико пиячить, він розпускає свої кулаки. Я бачив на ній синці, а одного разу в Мікі вся його крихітна ручка була синя, аж чорна, від зап’ястка аж по лікоть. Я було питаюся в неї: «Сестричко, він тебе б’є і дитину теж б’є? Бо коли так, я його самоговіддухопелю». А вона мені — ні, але, коли каже це, то в очі мені не дивиться. Вона каже мені: «Тримайся подалі від нього, Біллі. Він сильний. Ти теж, я знаю, але ти щуплий. Трохи дужчий вітер дмухне — і тебе геть занесе. Вінтебе боляче потовче». Не пройшло й півроку опісля того, і вона зникла. Вшилася, це вінтак каже. Але по той бік міста багато лісів. Чорти забирай, та там, в тому Кешмені, взагалі, окрім лісу, нічого більше нема. Ліси та болота. Ти здогадуєшся, що насправді трапилося, нє?

Я здогадувався. Хтось міг би й не повірити, тому що тепер Даннінг був поважаним громадянином, котрий на позір цілком контролює своє пиття, і то віддавна. А також тому, що він випромінює навкруг себе той свій шарм. Але я-то мав інсайдерську інформацію, авжеж?

— Здогадуюся, що його перемкнуло. Він міг повернутись додому п’яний, а вона йому щось таке сказала, можливо, щось таке абсолютно риторичне…

— Рито… що?

Я поглянув на сусідній двір крізь живопліт. Там, у кухонному вікні, промайнула і зникла жіноча фігура. В маєткуДаннінгів подавали вечерю. А десерт їстимуть? «Джелл-О» з «Мрійливими вершками»? Вафельний торт «Ріц»? Я подумав, що навряд. Кому потрібні десерти під ніч Гелловіну?

— Я маю на увазі, що він їх убив. Хіба ви самі не так думаєте?

— Йо… — він здавався враженим, але не менш підозріливим. Гадаю, одержимі завжди мають такий вигляд, коли чують промовленими й підтвердженими ті речі, які їм самим не давали заснути довгими ночами. «Тут криються якась каверза», — думають вони. От тільки наразі ніякої каверзи не було. А втім, і ласого теж нічого.

Я заговорив:

— Даннінгу було скільки — двадцять два? Ціле життя попереду. Він мусив би подумати. «О, я зробив страшну річ, але я можу все поправити. Ми тут далеко, серед лісу, а до найближчих сусідів ціла миля…» Була там миля, Теркотте?

— Не менш, — підтвердив він, і то якось ніби насилу. Він масував собі горло однією рукою. Багнет у другій опустився. Мені вхопити його правицею було б просто, і вирвати револьвер в нього з-за пояса лівою теж не становило проблеми, але я не хотів цього робити. Я гадав, що вірус сам заопікується містером Біллом Теркоттом. Я насправді думав, що все буде так просто. Ви бачите, як легко забути про опірність минулого?

— Отже, він перевіз тіла до лісу і там їх закопав, а сам заявив, що вони втекли. Розслідування напевне було зовсім поверховим.

Теркотт відвернув голову й сплюнув.

— Він з давньої, поважаної в Деррі родини. Мої ж приїхали сюди з долини річки Святого Джона в іржавому старому пікапі, коли мені було десять, а Кларі вісім років. Говорячи прямо, сущі злидні. То як тигадаєш?

Я подумав, що це черговий доказ того, що Деррі є Деррі — ось що ягадав. І хоч я й розумів журбу Теркотта і співчував йому, тим не менше, тут йшлося про старий злочин. Мене ж непокоїв той, якому було призначено статися менш ніж через дві години.

— Ви приставили до мене Фраті, хіба не так? — Тепер це виглядало цілком очевидним, але все одно мене не полишало розчарування. Я-то вважав, що той за своєю вдачею така дружелюбна людина, просто поділився зі мною міськими плітками за кухлем пива й збіранкою лобстера. Донощик. — Він ваш приятель?

Теркотт усміхнувся, але це більше схоже було на гримасу.

— Я в друзях у багатого жидка, лихваря? Хоч би не вмерти з реготу. Хочеш почути невеличку історію?

Я знову скинув оком на годинник у мене на зап’ястку і побачив, що маю ще трохи вільного часу. Поки Теркотт балакатиме, старий добрий вірус ретельно робитиме свою справу. Тільки-но він перегнеться ригати, тут-то я й стрибну.

— Чом би й ні.

— Я, Даннінг і Чез Фраті всі одного віку — сорок два. Можеш в таке повірити?

— Авжеж.

Однак Теркотт, живучи важким життям (а зараз він ще й був хворим, хоча й не бажав цього визнавати), виглядав на десять років старшим за тих двох.

— Коли я й вони, ми тобто, вчилися в старших класах ще в старій консолідованій школі, я був помічником менеджера футбольної команди. Всі мене звали Тигер Білл — кльово, правда? Коли ще був меншим, я намагався потрапити в команду, а потім іще, пізніше, але обидва рази мене зрізали. Сильно худий для лінії, містере, сильно повільний для захисту. Й отака вся історія мого довбаного життя, містере. Але я любив цю гру, а зайвого дайма, щоб купляти собі квиток, не мав — у моєї родини не було нічого— отож я й вхопився за роботу помічника менеджера. Гарна назва, та ти хоч знаєш, що воно означає?