11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 37

Ох, до біса з цим. Вони й так гарні. Уперше з того моменту, як я виїхав по шосе № 7 на узгірок і побачив місто Деррі, що скупчилося на західному березі річки Кендаскіґ, я почувався щасливим. Чудове відчуття, варте того, щоб його затримати на довше, і тому я пішов звідти, даючи попутно собі класичну пораду: не озирайся, ніколи не озирайся назад. Як часто люди кажуть собі це після надзвичайно гарного (або надзвичайно поганого) переживання? Дуже часто, я гадаю. Але порада ця зазвичай залишається непочутою. Люди створені так, щоб озиратись назад; саме для цього ми маємо той спеціальний шарнір у карку.

Я пройшов півкварталу, а тоді обернувся, гадаючи, що вони будуть дивитись на мене. Та вони не дивилися. Вони все ще танцювали. І це було добре.

За пару кварталів звідти по Канзас-стрит містилася автозаправка «Сітіз сервіс», і я зайшов туди розпитати, як пройти на Кошут-стрит, завбачливо промовивши назву вулиці як «коссут». З ремонтного боксу чулося завивання компресора і жерстяні звуки поп-музики, але в офісі було порожньо. Нехай, воно й на краще, я ж бо помітив дещо корисне біля касового апарата: дротяну стійку з мапами. У верхньому кошику лежала єдина мапа міста, на вигляд брудна, нікому непотрібна. На обкладинці містилося фото винятково потворної, зробленої з пластику статуї Пола Баньяна [186]. Закинувши сокиру собі на плече, Пол щирився вгору до літнього сонця. «Тільки в Деррі, — подумалось мені, — можуть сприймати пам’ятником міфічному лісорубу його пластмасову статую».

Одразу за бензоколонками стояв кошик із пресою. Щоб компенсувати крадіжку, я витяг звідти номер «Деррі Ньюз»і поклав нікель на пачку газет, де той приєднався до вже накиданих іншими туди монет. Я не знав, чи були люди чеснішими у 1958 році, але довірливішими вони збіса таки були.

З мапи виходило, що Кошут-стрит в тому ж районі міста, що й Канзас-стрит, а далі виявилося, що від заправки туди пролягає п’ятнадцять приємних хвилин прогулянки. Я ішов під в’язами, яких ще довго не торкнеться та хвороба в’янення, яка під сімдесяті роки вразила їх майже всі, тутешні дерева залишались такими ж зеленими, якими вони були в липні. Повз мене шугали діти на велосипедах, інші на своїх під’їзних алеях грали в «джекс» [187]. Біля перехресть, на позначених білими смугами на телефонних стовпах автобусних зупинках гуртувалися невеличкими купками дорослі. Місто Деррі займалося своїми справами, а я своїми — просто такий собі парубок у непримітному піджаку й трохи зсунутому на потилицю літньому капелюсі, просто якийсь чоловік зі скрученою газетою в руці. Може, він роздивляється, чи нема десь надвірного або гаражного розпродажу; може, цікавиться, чи нема де вигідної нерухомості. Звісно ж, він має тут вигляд свого.

Це я так сподівався.

По вулиці Кошута тягнулися живоплоти, за котрими стояли притаманні старій Новій Англії доми-скрині [188]. На моріжках крутилися розбризкувачі. Повз мене, перекидаючи один одному футбольний м’яч, пробігли двоє хлопчаків. Жінка з пов’язаною шарфиком головою (і з неуникною сигаретою, приклеєною до нижньої губи) мила сімейний автомобіль і вряди-годи бризкала водою на сімейного собаку, а той, задкуючи, відгавкувався. Усім своїм виглядом Кошут-стрит скидалася на вуличний епізод з якогось давнього, напівзабутого телесеріалу.

Дві дівчинки крутили стрибалку, а третя проворно вскакувала й вискакувала, граючись робила ногами «ножиці» й одночасно римувала: «Леді люблять танцювати! Чарлі Чаплін їх знімати. Чарлі рушив до Парижу! Салют капітану! Принцесі салют і пір’їну! Старий мій водить суб-ма-рину!» Лясь-лясь-ляськала стрибалка по хіднику. Я відчув на собі чийсь погляд. Жінка в шарфику перервала свої труди, в одній руці велика намилена губка, в другій шланг. Вона спостерігала, як я наближаюся до стрибаючих дівчаток. Я обійшов їх по широкій дузі й побачив, що вона повернулася до свого заняття.

«Ти збіса вельми ризикував, балакаючи з тими дітьми на Канзас-стрит», — сказав я собі подумки. Але сам цьому не повірив. Бодай трішки більше наблизитися до дівчаток зі стрибалкою… оце був би ризик. Натомість Річі й Бев правильні особистості. Я збагнув це майже тієї ж миті, як їх помітив, і вони це зрозуміли. Ми зразу, очима порозумілися.

«Ми вас звідкись знаємо?»— спитала дівчина. Беві-Беві, що живе на греблі.

Вулиця Кошута обривалася, впираючись у велику будівлю під назвою РЕКРЕАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ЗАХІДНОГО БЕРЕГА. Будівля стояла порожня, на порослій бур’янами галявині стирчав щит з написом: ВИСТАВЛЕНО НА ПРОДАЖ МІСТОМ. Чудово, цей об’єкт мусить становити інтерес для будь-якого поважного полювача на нерухомість. По правий бік вулиці за два будинки звідси асфальтовою під’їзною алеєю каталася туди-сюди на велосипеді з додатковими тренувальними коліщатками маленька дівчинка з морквяного кольору волоссям й повним обличчям веснянок. При цім вона знову й знову наспівувала одну й ту саму фразу: «Бом-бім, я побачив люду повний дім, дань-дін, я побачив люду повний дім, чам-чим, я побачив люду повний дім…» [189]

Я підійшов ближче до Рекреаційного центру, ніби для мене в цілому світі не існувало нічого цікавішого, але краєчком ока продовжував спостерігати за Крихіткою Морквяною Голівкою. Вона хиталася на велосипедному сидінні з боку на бік, намагаючись з’ясувати, наскільки далеко зуміє відхилитися, перш ніж перекинеться. Судячи з присохлих подряпин у неї на колінах, це вона не вперше бавилася в таку гру. На їхній поштовій скриньці не було прізвища, лише номер 379.

Я став перед щитом НА ПРОДАЖ і переписав інформацію звідти собі на газету. Потім розвернувся й попрямував назад, туди, звідки прийшов. Коли я проходив повз будинок № 379 (по протилежному боку Кошут-стрит, і прикидаючись ніби цілком поринув у свою газету), там на ґанку з’явилася жінка. І хлопчик з нею. Він відкушував від чогось, загорнутого в серветку, а у вільній руці тримав іграшкову рушницю «Дейзі», якою незабаром намагатиметься налякати свого оскаженілого батька.

— Еллен! — погукала жінка. — Злізай мерщій з велосипеда, поки не впала! Ходи в дім і візьми собі пиріжок.

Еллен Даннінг злізла з сідла, поклала велосипед на бік посеред алеї й побігла в хату, дудонячи «пий-пим, я побачив люду повний дім!»на всю силу своїх чималеньких легенів. Її руде (доволі прозаїчнішоговідтінку, ніж у Беверлі Марш) волосся підстрибувало збуреними матрацними пружинками.

І хлопчик, який виросте і напише той мученицький твір, що доведе мене до сліз, побіг за нею вслід. Той хлопчик, якому судиться стати єдиним, хто виживе з цієї родини.

Тобто якщо я нічого не зміню. Й от тепер, коли я їх врешті побачив, справжніх людей, що живуть своїми справжніми життями, виходило так, що ніякого іншого вибору я не маю.

Розділ 7

Як розповісти вам про мої сім тижнів у Деррі? Як пояснити те, яким чином я дійшов до того, що почав його ненавидіти і боятися?

Це не від того, що місто мало таємниці (хоча воно їх мало), і не від того, що жахливі злочини (деякі з них так і не розкриті) було скоєно в ньому (хоча їх було скоєно). «Все вже минулося», — сказала дівчина на ім’я Беверлі, а хлопець на ім’я Річі з нею погодився, і я їм повірив… Хоча водночас я також вірив, що нависла тінь остаточно ніколи не покине Деррі з його старим притопленим середмістям.

То відчуття наближення невдачі змусило мене його зненавидіти. І відчуття перебування у в’язниці з еластичними стінами. Якби я захотів його полишити, воно б мені дозволило (охоче!), але, якщо я залишуся, воно стискатиме мене дужче. Воно стискатиме мене, аж поки я не зможу дихати. А ще — ось де поганюча деталь — від’їзд для мене варіант поза вибором, бо я вже встиг побачити Гаррі до його кульгавості, до його довірливої, хоча й трішечки конфузливої посмішки. Я побачив його до того, як він став Гаррі-Шкряком, що кульгає по ой-вей-ню.