11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 189

— Діку… ви вважаєте, що я винний? Я зрозумію, якщо так.

— Ні, — нарешті відповів він. — І Еллі так не вважає. Коли Сейді приймала якесь рішення, вона йшла до кінця. А якщо вона знайшла вас на Мерседес-стрит у Форт-Ворті, це я їй порадив вас там шукати.

— Так, я був там.

— Її застрелив той сучий син? У новинах кажуть, що він.

— Так. Він стріляв у мене, але моя негодна нога… я перечепився через якусь коробку чи щось таке і впав. Вона була зразу поза мною.

— Господи Ісусе, — його голос на дещицю покріпшав. — Але вона загинула, роблячи правильну справу. Цього я й триматимуся. І вам треба цього триматися також.

— Без неї я туди нізащо не дістався б. Якби ви тільки її бачили… як вона рішуче діяла… як відчайдушно…

— Господи Ісусе, — повторив він. Зітхаючи. Він говорив голосом старої-престарої людини. — Отже, все те було правдою. Все, що ви казали. І все, що вонаказала про вас. Ви насправді з майбутнього, авжеж?

Як я зрадів, що жучок лежить у мене в кишені. Я сумнівався, щоб вони встигли поставити підслухи в самій кімнаті, проте все одно прикрив згорнутою чашечкою долонею мікрофон і притишив голос.

— Ані слова про це поліції чи репортерам.

— Святий Боже, ні! — сама ця ідея його обурила. — Після такого вам ніколи не вдалося б ковтнути вільного повітря!

— Ви їздили, ви забрали наші речі з багажника «Шеві»? Навіть після…

— Ще б пак. Я ж знав, як це важливо, бо щойно почув, одразу ж зрозумів, що ви підпадете під підозру.

— Я гадаю, у мене все буде гаразд, — сказав я. — Але вам треба відкрити мій портфель і… у вас є сміттєспалювач?

— Так, стоїть за гаражем.

— У портфелі лежить блакитний зошит. Спаліть його. Ви зробите це заради мене? — «І заради Сейді. Ми обоє покладаємося на вас».

— Так. Зроблю. Джейку, мені так жаль, я поділяю ваше горе.

— А я ваше. Ваше й міз Еллі.

— Це нечесно! — вибухнув він. — Мені байдуже, що він президент, це несправедлива ціна!

— Так, — промовив я. — Несправедлива. Але, Діку… йшлося не тільки про президента. Йшлося про все те погане, що мусить відбутися, якщо його вб’ють.

— Гадаю, я мушу повірити вашим словам. Але ж так важко.

— Я знаю.

Чи влаштують вони меморіальні збори по Сейді у школі, як колись влаштували були по Мімі? Звісно, влаштують. Телеканали пришлють знімальні групи, і в усій Америці на той час не буде жодної пари сухих очей. Але коли шоу закінчиться, Сейді так і залишиться мертвою.

В тому разі, якщо я цього не зміню. Це означає, що знову треба пройти через все, але заради Сейді я це зроблю. Навіть якщо вона кине лише один погляд на мене на вечірці, де я її вперше зустрів, і вирішить, що я занадто старий для неї (хоча я старатимуся з усіх моїх сил, щоби вона перемінила таку думку). Був навіть один плюс, тепер, коли я знав, що Лі дійсно був самотнім стрільцем, я не мусив би чекати занадто довго, перш ніж відправити на той світ це жалюгідне гаденя.

— Джейку? Ви тут іще?

— Так. І не забувайте називати мене Джорджем, коли з кимсь балакатиме про мене, окей?

— Щодо цього не хвилюйтесь. Нехай я старий, але мозок в мене ще працює дайбо кожному. Я вас ще зможу побачити?

«Навряд, якщо агент Гості скаже мені те, що я хочу почути», — подумав я.

— Якщо ні, це означатиме, що все діється на краще.

— Гаразд. Джейку… тобто Джордже… а вона… вона що-небудь встигла сказати наприкінці?

Я не збирався переповідати йому її останні слова, то було особисте, але я міг подарувати йому інше. Він це зможе передати Еллі, а Еллі передасть усім друзям Сейді в Джоді. А їх в неї було чимало.

— Вона спитала, чи живий президент. А коли я сказав їй, що він у безпеці, вона закрила очі й відійшла.

Дік знову почав плакати. У мене перекривилось обличчя. Сльози принесли б полегшення, але очі мої залишались сухими, як камінці.

— Прощавайте, — промовив я. — Прощавайте, старий друже.

Я делікатно повістив слухавку і сидів якийсь час незрушно на місці, дивлячись, як червоніє за вікном Даллас, коли в ньому сідає сонце. «Ввечір небо червоніє — моряку душа радіє» — каже старе прислів’я… але я знов почув бурчання грому. Через п’ять хвилин, опанувавши себе, я зняв слухавку мого очищеного від жучка телефону і знову набрав цифру 0. Сказав Мері, що хочу поспати, і попрохав її розбудити мене дзвінком о восьмій. А також попрохав до того часу поставити на мій номер відмітку «не турбувати».

— О, про це вже подбали, — збуджено повідомила вона. — Жодних вхідних дзвінків до вашої кімнати, наказ шефа поліції. — Вона різко змінила тональність. — Він був божевільний, містере Емберсон? Я маю на увазі, він мусив би, але чи він скидався на божевільного?

Згадалися ті його верткі очка й демонічна гримаса.

— О, так, — відповів я. — Безумовно божевільний. О восьмій, Мері. А до того нічого.

Я поклав слухавку, позбавивши її можливості ще щось спитати. А тоді роззувся (скидання лівої туфлі було повільним, болючим процесом), ліг на ліжко і прикрив долонями очі. Побачив, як Сейді танцює медісон. Побачив, як Сейді припрошує мене: заходьте, добрий чоловіче, як питає, чи люблю я кекс. Побачив її в себе на руках, як блищать, дивлячись вгору, на мене, її помираючі очі.

Я подумав про кролячу нору, про те, як кожного разу, коли її проходиш, відбувається повне перевстановлення.

Врешті-решт я заснув.

Гості постукав у двері точно о дев’ятій. Я відчинив, і він уплив досередини. В одній руці він тримав портфель (але не мійпортфель, отже, з цим все було поки що гаразд). У другій — пляшку шампанського, гарного сорту, «Moet de Chandon» [678], з червоно-біло-блакитним бантом на горлі. Вигляд Гості мав утомлений.

— Емберсоне, — промовив він.

— Гості, — відгукнувся я.

Він причинив двері, потім показав на телефон. Я витяг з кишені жучка й продемонстрував йому. Він кивнув.

— Інших нема? — спитав я.

— Ні. Цей було встановлено ДДП, а справа тепер наша. Все під прямим контролем Гувера. Якщо хтось спитає вас про телефонний жучок, ви знайшли його самостійно.

— Окей.

Він простягнув мені пляшку.

— Подарунок від менеджменту. Наполягли, щоб я вам відніс. Піднімете тост за президента Сполучених Штатів?

Зважаючи на те, що моя Сейді зараз лежала на прозекторському столі в окружному морзі, я не мав охоти ні до яких тостів. Я досяг успіху, і цей успіх смакував мені в роті попелом.

— Ні.

— Я теж, але я як три чорти радий, що він залишився живим. Бажаєте, дещо скажу по секрету?

— Кажіть.

— Я голосував за нього. Можливо, єдиний з усіх агентів Бюро.

Я нічого не сказав.

Гості всівся до одного з двох крісел, що малися в кімнаті, і глибоко зітхнув з полегшенням. Портфель він поставив собі між ніг, а потім обернув до себе пляшку, щоб прочитати етикетку.

— Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий. Поціновувачі вина, мабуть, знають, що це був добрий рік, але сам я людина радше пивна.

— Я теж.

— Тоді вам, либонь, сподобається «Самотня зірка», яка чекає на вас внизу. Там цілий ящик і лист в рамочці з обіцянкою постачати вам ящик щомісяця до кінця вашого життя. І шампанське там також ще є. Я бачив щонайменше дюжину пляшок. Вам там чимало поприсилали від Далласької торгівельної палати, від Міської ради з туризму, звідусіль. Є там кольоровий телевізор «Зеніт», ще запакований, є перстень-печатка зі щирого золота, з зображенням президента, від ювелірної компанії «Колловей», сертифікат на три костюми від «Далласького чоловічого одягу» і купа всякого іншого, включно з ключем від міста. Менеджмент звільнив окрему кімнату на першому поверсі для складування ваших подарунків, але я гадаю до завтрашнього ранку їм доведеться виділити ще одну. А харчів скільки! Люди підвозять пироги, торти-тістечка, ростбіфи, смажених курчат, і стільки мексиканської їжі, що вам вистачить на п’ять років. Ми їх завертаємо, а вони бісяться, не хочуть іти, правду вам кажу. Перед готелем стоять такі жінки… ну, скажемо так, сам Джек Кеннеді вам позаздрив би, а він легендарний ходок. Якби ви лишень взнали, скільки в нашого директора матеріалів щодо його сексуальних пригод, ви б не повірили.