11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 170

Я вже відкрив було рота, аби сказати ні, та враз подумав: «Нотатки Ела сховані. Покладені в безпечне місце. У сейф…»

Я відкрив очі, і вперше, здається, за багато тижнів моє обличчя розтягнулося у великій посмішці.

Нотатки лежать у банківському сейфі.

Відчинилися двері.

— Ти голодний? Поки ще гаряче?

— Га?

— Джейку, ти проспав більше двох годин.

Я сів, ривком спустивши ноги додолу з ліжка.

— Тоді ходімо їсти.

Розділ 27

Після того як ми з’їли те, що вона назвала вечерею, а я обідом, Сейді захотіла помити посуд, але я сказав їй, щоб краще пішла, спакувала свою візитну валізку. Таку маленьку, блакитного кольору, з закругленими кутами.

— Твоє коліно…

— Моє коліно витримає стояння, поки я помию кілька тарілок. Тобі варто виїжджати вже зараз, якщо хочеш потрапити додому так, щоб залишився час виспатися до ранку.

Через десять хвилин посуд був уже чистим, пучки в мене рожевими, а Сейді стояла біля дверей. Зі своєю маленькою валізкою в руці, з волоссям, що вилося, обрамляючи її обличчя, вона ніколи не здавалася мені гарнішою, ніж тепер.

— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.

На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом.

А потім я вишкірився.

— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.

Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.

— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домісидить якийсь негр?

— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.

— Ти це серйозно?

— Так. Абсолютно.

— Ой, Боже мій!

— Чимало людей саме так і казали після виборів.

— А він… добре справляється зі своєю роботою?

— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.

— Гадаю, тільки про це думаючи, я доїду аж до Джоді, — розсміялася вона збентежено. — В зачудуванні.

Вона зійшла вниз пандусом, поставила валізку в той закуток, що слугував у її «Жуку» за багажник, а потім послала мені повітряний поцілунок. Вона почала сідати до машини, але я не міг її отак відпустити. Бігти я не подужав — доктор Перрі казав, що це вміння може повернутися місяців за вісім, а може, й через рік, — але я якомога швидше зашкандибав вниз по пандусу.

— Зачекай, Сейді, зачекай на хвилинку!

Неподалік сидів у своєму кріслі-візку мій сусіда містер Кенопенскі, закутаний у піджак, з працюючим від батарей радіоприймачем «Моторола» на колінах. По хіднику до поштової скриньки на розі повільно сунула Норма Віттен, спираючись на пару дерев’яних ціпків, які більше нагадували лижварські палиці, аніж костури. Вона повернула голову й помахала нам, намагаючись сотворити усмішку на своєму обличчі з застиглою лівою половиною.

Сейді запитально дивилася на мене в присмерковому світлі.

— Я хотів тобі просто дещо сказати, — промовив я. — Я хотів сказати, що ти збіса найкраще з усього, що зі мною траплялося за все моє життя.

Вона засміялася й обняла мене.

— Те саме я можу сказати й про вас, сер.

Ми довго цілувалися і могли, мабуть, цілуватися іще довше, якби не сухі аплодисменти праворуч від нас. Аплодував містер Кенопенскі.

Сейді відсунулася, але тримала мене за зап’ястки.

— Ти дзвонитимеш мені, правда? Тримай мене… як це ти любиш казати? В темі?

— Ага, триматиму. — Я не мав наміру тримати її в темі. Діка також, а тим паче поліцію.

— Бо сам ти не зможеш цього зробити, Джейку. Ти занадто слабенький.

— Я знаю, — відповів я. Думаючи при цім: «Аби ж то це було не так». — Подзвони мені, щоб я знав, що ти добре доїхала.

Коли її «Жук» завернув за ріг і зник, містер Кенопенскі гукнув:

— Тримайтеся за цю дівчину всіма своїми силами, Емберсоне. Вона того варта.

— Я знаю.

Я простояв на під’їзній алеї достатньо довго, щоби впевнитися, що міз Віттен повернулася від поштової скриньки благополучно, не впавши десь.

Вона подолала свій шлях.

Я зайшов досередини.

Перше, що я зробив, це взяв з комода низку ключів і почав перебирати, дивуючись, чому Сейді жодного разу їх мені не показувала, не пробувала таким чином підштовхнути мою пам’ять… але, звісно, не могла ж вона подумати про все абсолютно. Ключів було рівно дюжина. Я поняття не мав, до чого більшість з них, хоча здогадувався, що «Шлейг» [643]відкриває двері мого дому в… чи не в Сабатусі? Мені гадалося, що я правий, але цілковитої певності все одно не було.

На низці був один маленький ключик. На ньому був штамп ПЗ 775. Так, це ключ від депозитного сейфа, але в якому банку? «Першому західному»? Назва годяща для банку, але наразі неправильна.

Я заплющився, вдивляючись у темряву. Я чекав, майже певний, що розшукуване мною з’явиться… і воно з’явилось. Я побачив чекову книжку в палітурці з фальшивого алігатора. Побачив себе, як я її розкриваю. Це вдалося зробити на диво легко. На верхньому чеку я побачив не тільки надруковане своє ім’я, але й мою останню офіційну адресу в Країні Було.

Я подумав: «Це звідти було вкрадено мою машину».

І ще подумав: «Освальд. Ім’я вбивці Освальд Кріль» [644].

Ні, ні, аж ніяк. Він людина, а не персонаж мультика. Але все одно близько.

— Я йду по тебе, містере Кріль, — промовив я. — Я не перестав, я іще йду.

Близько дев’ятої тридцяти коротко продзвонив телефон. Сейді безпечно дісталася додому.

— Тобі нічого не згадалося, ні? Я настирлива, як та муха, сама знаю.

— Нічого. А ти найвіддаленіша в світі особа від будь-якої мухи.

Вона залишиться найвіддаленішою в світі особою також від Освальда Кроля, якщо я на те матиму змогу. Не кажучи вже про його дружину, забув її ім’я, але точно не Мері, і їхньої дочки, котру звуть, я був певен, Ейпріл.

— Ти ж мене надурив, сказавши, що негр керує в Білому Домі, признайся?

Я усміхнувся:

— Зачекай трішки. Сама побачиш.

Медсестри з ПАМСДАРу, одна літня, опасиста, друга молода й гарненька, прибули точно о 9:00. Вони виконали свою роботу. Коли старша вирішила, що я настогнався, накривився й наздригався вже вдосталь, вона подала мені пакетик з двома пігулками.

— Біль.

— Я не думаю, щоби…

— Приймайте вже, — промовила ця небагатослівна жінка. — Це на дурняк.

Я вкинув пігулки собі до рота, пересунув їх за щоку, проковтнув воду, а потім, вибачившись, пішов до вбиральні. Там я їх виплюнув.

Коли повернувся до кухні, старша медсестра сказала:

— Добрий прогрес. Тільки не перевантажуйте себе.

— Ні, ні.

— Зловили їх?

— Вибачте?

— Мудаків, котрі вас побили?

— А… ще ні.

— Зробили щось зайве, чого не варт було робити?

Я відповів їй найширшою зі своїх посмішок, тією, що, як колись казала Кристі, робить мене схожим на ведучого телевікторини, котрий обкурився креком.

Доктор Еллертон прибув на ланч, привізши з собою величезні сендвічі з ростбіфом, хрустку картоплю-фрі, з якої скрапувала олія, та обіцяні молочні шейки. Я з’їв, скільки подужав, а це виявилося багато. До мене повертався апетит.

— Майк висував ідею щодо постановки ще одного естрадного шоу, — сказав доктор. — Цього разу, щоб зібрати кошти для вас. Кінець кінцем, тверезі голови взяли верх. Маленьке містечко більше не відреагує так. — Він підкурив сигарету, кинув сірник у попільницю на столі і смачно затягнувся. — Є якісь шанси, що поліція схопить тих громил, котрі напали на вас? Щось чути?