11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 153

Заклавши руки за голову, я дивився в стелю, злегка збентежений власною дурістю — власним майже добровільним засліпленням — з того дня, коли я дозволив Лі сісти в автобус до Нового Орлеана, не зробивши нічого, щоб його зупинити. Мені потрібно було пересвідчитись, чи має Джордж де Мореншильд стосунок до пострілу в генерала Вокера більший, аніж просто піддрочування до замаху нестабільного молодика? Але ж насправді існував зовсім простий спосіб це з’ясувати, хіба не так?

Це знає сам де Мореншильд, отже, я в нього й спитаю.

Сейді їла краще, ніж за весь час, що минув з того дня, коли в її дім увірвався Клейтон, і я також мав гарний апетит. Разом ми зачистили півдюжини яєць, плюс тости з беконом. Коли тарілки опинилися в мийці і вона курила сигарету вже з другою чашкою кави, я сказав, що хочу в неї дещо спитати.

— Якщо це про те, чи прийду я на шоу сьогодні, то не думаю, аби я змогла це витримати двічі.

— Ні, дещо інше. Але оскільки ти вже про це заговорила, то які саме слова тобі тоді сказала Еллі?

— Що настав час перестати жаліти себе й приєднатися до параду.

— Доволі жорстко.

Сейді погладила собі волосся проти пораненої щоки, цей жест у неї вже став машинальним.

— Міз Еллі ніколи не відзначалася делікатністю й тактом. Чи шокувала вона мене, коли влетіла сюди й почала проказувати, що час уже кинути байдикувати? Так, шокувала. Чи була вона права? Так, була. — Вона перестала гладити волосся і раптом сподом долоні різко відслонила його собі за спину. — Такою я відтепер завжди буду — хіба що трішечки згодом щось покращиться, — тож, я гадаю, краще мені до цього звикати. От Сейді й дізнається, чи справедлива та стара примовка, що не краса гарна, а дівка зугарна.

— Саме про це я й хотів з тобою побалакати.

— Добре, — пихнула вона димом крізь ніздрі.

— Припустімо, я заберу тебе в таке місце, у такий світ, де лікарі можуть виправити поранення на твоєму обличчі — не ідеально, але набагато краще, ніж це будь-коли вдасться доктору Еллертону з його командою. Ти поїхала б? Навіть якби знала, що ми ніколи звідти не повернемося назад?

Вона насупилася.

— Ми говоримо про це зараз гіпотетично?

— Взагалі-то ні.

Вона акуратно-повільно розчавила сигарету, обдумуючи мої слова.

— Це як міз Мімі їздила до Мексики на експериментальне лікування від раку? Бо я не думаю, щоби…

— Я говорю про Америку, серденько.

— Ну, якщо це Америка, я не розумію, чому ми не зможемо…

— Дай, я докажу тобі решту: ябуду змушений їхати. З тобою чи без тебе.

— І ніколи не повернешся? — в очах її відбився переляк.

— Ніколи. Ні я, ні ти не зможемо повернутися з причин, які важко пояснити. Боюсь, я тобі здаюся божевільним.

— Я знаю, що ти не божевільний, — в очах її світилась тривожність, але говорила вона спокійно.

— Я можу зробити дещо, що в очах правоохоронців здаватиметься дуже поганим. Це зовсім непогана справа, але ніхто ніколи в це не повірить.

— Це те… Джейку, це має якийсь стосунок до того, що ти мені колись розповідав про Едлея Стівенсона? Про ті його слова: допоки пекло не замерзне.

— Деяким чином. Але тут ось яка притика. Навіть якщо я зможу зробити те, що мушу зробити, і мене не заарештують — а я вірю, що зможу, — це не змінить твоюситуацію. Твоє обличчя все одно залишиться пошрамованим у більшій чи меншій мірі. А там, куди я можу тебе забрати, існують медичні можливості, про які Еллертон може лише мріяти.

— Але ми ніколи не зможемо повернутися, — вона говорила це не мені, вона намагалася вмістити це у себе в голові.

— Так.

Не кажучи про все інше, але якби ми знову повернулися у дев’яте вересня 1958 року, там би вже існувала оригінальна версія Сейді Дангіл. Це був такий нестямний варіант, що я його навіть не хотів обмірковувати.

Вона підвелася й підійшла до вікна. І довго стояла там, до мене спиною. Я чекав.

— Джейку?

— Так, серденько.

— Ти вмієш передбачати майбутнє? Ти ж вмієш, чи не так?

Я промовчав.

Зніченим голосом вона продовжила.

— Ти прибув сюди з майбутнього?

Я мовчав.

Вона обернулася від вікна. Обличчя мала дуже бліде.

— Джейку, так чи ні?

— Так. — Відчуття було таке, ніби сімдесятифунтова каменюка скотилася мені з грудей. І в той же час я злякався. За нас обох, але особливо за неї.

— Як… з якого віддаля?

— Серденько, ти певна, що тобі…

— Так. З якого віддаля?

— Майже сорок вісім років.

— Я… я вже там мертва?

— Я не знаю. Я не хочу цього знати. Зараз теперішнє. І ми в ньому разом.

Вона задумалася про це. Шкіра біля червоних рубців на її обличчі стала дуже білою, і я хотів було підійти до неї, але боявся поворухнутись. А що, як вона закричить і кинеться від мене навтьоки?

— Заради чого ти приїхав?

— Щоб завадити одному чоловіку зробити дещо. Якщо буду змушений, я його вб’ю. Тобто якщо буду абсолютно впевнений, що він заслуговує на смерть. Досі я такої певності не маю.

— А що це таке, те дещо?

— Через чотири місяці, я цього майже певен, він захоче вбити нашого президента. Він наладиться вбити Джона Кен…

Я побачив, що коліна в неї почали підгинатися, але вона спромоглася утриматися на ногах достатньо довго, щоби я встиг її підхопити, не дозволивши впасти.

Я відніс її в спальню і пішов до ванної намочити рушник холодною водою. Коли я повернувся, вона вже лежала з розплющеними очима. Дивилася вона на мене з виразом, розшифрувати якого я не міг.

— Краще б мені було тобі не говорити.

— Можливо, й так, — промовила вона, але не відсахнулася, коли я сів на ліжко поряд з нею, і тихесенько зітхнула від задоволення, коли я почав гладити їй обличчя холодним рушником, оминаючи вражене місце, звідки вся чуттєвість, окрім глибокого, тупого болю, тепер зникла. Коли я закінчив, вона подивилася на мене серйозно.

— Розкажи мені про якусь подію, яка мусить відбутися. Мені здається, я тоді остаточно повірю тобі. Щось подібне до Едлея Стівенсона з його замерзлим пеклом.

— Не можу я. У мене диплом з англійської мови й літератури, а не з американської історії. В середній школі я вивчав історію штату Мейн — це обов’язковий предмет, — але я майже нічого не знаю про Техас. Ні, не можу… — Але раптом я усвідомив, що знаю одну річ. Я знав останній пункт з букмекерського розділу нотаток Ела Темплтона, бо нещодавно його перевіряв. «Якщо тобі знадобиться фінальне вливання готівки», — написав там він.

— Джейку?

— Я знаю, хто переможе у боксерському двобої, який наступного місяця відбудеться в Медісон-Сквер Гардені. Його ім’я Том Кейс, і він нокаутує Діка Тайгера в п’ятому раунді. Якщо цього не трапиться, гадаю, ти матимеш повне право викликати до мене людей у білих халатах. Ти зможеш триматися, щоб до того моменту це залишалося тільки між нами? Від цього багато що залежить.

— Так. Зможу.

Я майже не сумнівався, що після другого показу шоу або Дік, або міз Еллі затиснуть мене десь в кутку, аби похмуро повідомити, що їм телефонувала Сейді і сказала, що я геть поїхав глуздом. Але цього не трапилося, а повернувшись до Сейді, я знайшов на столі записку: «Розбуди мене, якщо захочеш підкріпитися опівночі».

Північ ще не настала — до неї ще залишалося трішечки хвилин — і Сейді не спала. Наступні хвилин сорок були вельми приємними. Потім, у темряві, вона промовила:

— Я не мушу нічого вирішувати просто зараз, чи як?

— Так.

— І ми не мусимо зараз про це балакати?

— Так.

— Може, після того двобою. Того, про який ти мені казав.

— Може.

— Я тобі вірю, Джейку. Не знаю, чи я божевільна, чи ні, але вірю. І я кохаю тебе.

— Я теж тебе кохаю.

Зблиснули її очі в темряві — одне прекрасне, мигдалеподібної форми, друге уклякле, але зряче.

— Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося, і я не хочу, щоб ти завдавав комусь шкоди, хіба що будеш конче змушений це зробити. Але тільки не припустися помилки. Ніколи, нізащо. Ти обіцяєш?