11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 147

Вона роззирнулася навкруги, аби пересвідчитися, що ми з нею, як і перше, тут самі, побачила, що так і є, і знову обернулася до мене. Її просте, селянське обличчя потемнішало від гніву.

— Вона й на мить не могла стулити свою пельку. Лише раз спитала дочку, як та почувається, а далі пішло: ах бідні Клейтони та ох бідні Клейтони. Ваша міс Дангіл трималася, аж поки її матінка не заявила, як їй соромно, бо ж це їм знову доведеться міняти церкву. Тільки тоді вашій дівчині урвався терпець і вона почала кричати їм, щоб забирались геть.

— Молодчага, — сказав я.

— Я почула, як вона лементує: «Так ви бажаєте побачити, що мені наробив синочок ваших добрих друзів?» Ой лишенько, от тоді-то і я туди побігла мерщій. Вона намагалася зірвати з себе пов’язки. А її мати… вона нахилилася поближче, містере Емберсон. З захланними очима. Їй жах як кортіло побачити.Я їх звідти витурила й позвала чергового лікаря, щоби вколоти їй заспокійливе. Її батько — мишеня зацьковане, а не чоловік — пробував вибачитися за дружину. «Вона не думала, що це так знервує Сейді», — отаке він мені каже. «Ну, — відповідаю я йому, — а сам-то ви що? Вам кицька язика відкусила?» І знаєте, що та жінка сказала, коли вони вже сідали до ліфта?

Я похитав головою.

— Вона сказала: «Як я можу його ганити, та хіба це для мене можливе? Він же колись грався у нас на подвір’ї, і був він безперечно найделікатнішим хлопчиком». Ви можете в таке повірити?

Я міг. Бо мені здавалося, що я вже був зустрічав місіс Дангіл, в сенсі цю її манеру висловлюватися. На Західній Сьомій вулиці. Коли вона гналася за своїм старшим сином, волаючи щосили: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

— Ви, можливо, знайдете її… надто збудженою, — сказала медсестра. — Я просто хотіла вас попередити, що для цього є серйозна причина.

Не була вона надто збудженою. Як на мене, то краще б була. Якщо існує така річ, як безтурботна депресія, то саме в ній перебувала голова Сейді того великоднього вечора. Утім, вона принаймні сиділа на стільці, а перед нею стояла неторкнута тарілка чоп-суї. Змарніла; її довге тіло, здавалося, губиться в шпитальному халаті, який вона, побачивши мене, щільніше на собі запнула.

Щоправда, трішки усміхнулася — тією половиною обличчя, яка була на це спроможна — і цією ж щокою обернулася до мене для поцілунку.

— Привіт, Джордже, краще я тебе так називатиму, ти не проти?

— Називай. Як ти, серденько?

— Лікарі кажуть, що краще, але обличчя я відчуваю так, ніби його хтось занурив у гас і підпалив. Це через те, що мені відмінили болетамувальне. Щоб я, бороньбо, не стала наркоманкою.

— Якщо тобі треба, я міг би з деким поговорити.

Вона похитала головою.

— Від цих ліків у мене все пливе в голові, а я мушу думати. Ну й ще, з ними важко контролювати власні емоції. Я тут була розкричалася на батька з матір’ю.

У палаті стояв тільки один стілець — якщо не рахувати приземкуватий унітаз в кутку, — тому я сів на ліжко.

— Старша сестра мене вже просвітила. Судячи з того, що вона дочула, ти мала повне право на них накричати.

— Можливо, але яка з того користь? Мама ніколи не зміниться. Годинами може говорити про те, як сама ледь не загинула, коли мене народжувала, але вона не має майже ніякого жалю до будь-кого іншого. Це брак такту, але й ще чогось також брак. Є для цього назва, але я не можу згадати це слово.

— Емпатія [580]?

— Так, саме це. І в неї дуже шпаркий язик. За всі ці роки вона зчесала мого тата геть до пенька. Він узагалі рідко тепер бодай щось промовить.

— Ти не обов’язково мусиш з ними знову бачитися.

— Гадаю, ще побачуся. — Її спокійний, відсторонений тон подобався мені дедалі менше. — Мама сказала, що вони приберуть мою стару кімнату, а мені ж дійсно більше нема куди податися.

— Твій дім у Джоді. І там твоя робота.

— Здається, ми вже про це балакали. Я збираюся написати заяву про звільнення.

— Ні, Сейді, ні. Це дуже неслушна ідея.

Вона зробила спробу усміхнутися якнайщиріше.

— Ти говориш точно, як міз Еллі. Котра не повірила тобі, коли ти їй сказав, що Джонні може бути небезпечним. — Вона ненадовго задумалась про щойно сказане, а потім додала: — Авжеж, і я також. Я завжди була дурочкою щодо нього, хіба не так?

— Ти маєш власний дім.

— Так, це правда. І виплати, які я мушу за нього вносити. Доведеться з ним розпрощатися.

— Я сплачуватиму.

Ці слова потрапили в ціль. Шокували її.

— Ти собі не можеш цього дозволити.

— Та ні, можу, — що було правдою… на якийсь період часу, принаймні. Плюс в запасі ще залишалося Дербі в Кентуккі і Шатоґе. — Я переїжджаю з Далласа до Діка. Він не братиме з мене орендної плати, таким чином нам буде легше сплачувати за твій будинок.

На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.

— Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.

— Я доглядатиму за тобою.

Вона витріщилася на мене.

— Що?

— Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.

Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.

— Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.

— Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.

— А чи й справді?

— Так. — А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. — Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.

— Навіщо я тобі? — промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. — Така, як тепер, я тобі не потрібна.

— Ще й як потрібна.

Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.

— Яка тобі з мене користь?

— Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.

Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.

— Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з нею… тоді, може, я б змогла, я не знаю, можливо, перегодом мені могло стати трішечки краще.

Я обняв її.

— Тобі буде набагато краще.

— Джейку? — голосом приглушеним, крізь сльози. — Ти можеш зробити для мене одну річ, перш ніж підеш?

— Що, серденько?

— Винести геть це прокляте чоп-суї. Від його запаху мене нудить.

Медсестру з плечима футбольного захисника і пришпиленим до грудей годинником звали Ронда Мак-Ґінлі, і вісімнадцятого квітня вона наполягла на тому, щоби Сейді довезли в кріслі-візку не лише до ліфта, а аж до краю шпитального паркінгу, де біля прочинених пасажирських дверей свого автомобіля-універсала на нас чекав Дік.

— Щоб я тебе тут, у нас, ніколи більше не бачила, солоденька, — сказала на прощання сестра Мак-Ґінлі, коли ми пересаджували Сейді з візка до машини.

Сейді відсторонено посміхнулася і не сказала нічого. Вона перебувала — якщо називати речі їх справжніми іменами — у повному відльоті, десь аж попід небесами. Того ранку доктор Еллертон оглядав її обличчя, вкрай болючий процес, який вимагав надзвичайної дози знеболювального.

Мак-Ґінлі обернулася до мене:

— Їй треба приділяти багато уваги, повсякчас про неї піклуватися в найближчі місяці.