11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 14

У себе в ресторанчику він використовував простий, міцний скляний посуд, натомість глек, у якому містився охолоджений чай, здався мені схожим на «Вотерфорд» [69]. У чаї безжурно плавав цілий лимон, шкірку його було надрізано, щоби точився сік. Я поклав льоду в дві склянки, налив чаю і повернувся до вітальні. Ел зробив довгий, глибокий ковток зі своєї склянки і з вдячністю замружився.

— Боже, яке же воно добре. На цю хвилину все в Еловому Світі добре. Ці пігулки просто чудо. Звісно, підпадаєш до них у залежність, як той чорт, але вони таки чудесні. Навіть кашель трохи гамують. Біль почне знову виповзати десь ближче до півночі, але наразі завдяки їм ми маємо достатньо часу, щоб про все побалакати. — Він зробив новий, невеличкий ковток і подарував мені погляд, сповнений гіркого здивування. — Схоже на те, що людське єство вимагає свого до самого кінця. Ніколи б не подумав.

— Еле, що буде з тим… з тим отвором в минуле, якщо вони відтягнуть твій трейлер і побудують на його місці мережеву крамницю?

— Про це я знаю не більше, аніж про те, яким чином я можу купувати те саме м’ясо знову і знову. А що я думаю, так це те, що він зникне. Гадаю, це якесь природне диво, скажімо, як той Старий Вірний, або чудернацька балансуюча скеля на заході Австралії, або та ріка, що у відповідні фази місяця починає текти в зворотному напрямку [70]. Такі речі, вони делікатні, друже. Крихітний зсув у земній корі, зміна температури, кілька динамітних зарядів, і все, їм кінець.

— То ти не думаєш, що там може статися… ну, я не знаю… якогось роду катаклізм?

У моїй власній уяві намалювався пролом в кабіні авіалайнера, котрий летить на висоті тридцяти шести тисяч футів, і як з нього все висмоктує геть, включно з пасажирами. Я таке одного разу бачив у якомусь фільмі.

— Я так не думаю, та хто може знати? Єдине, що сам знаю, це те, що я тут нічого не можу зробити, жодним чином. Хіба що, якщо ти захочеш, можу документально перевести харчевню на тебе. Це зробити я можу. Тоді ти можеш звернутися до Національного товариства збереження історичної спадщини і гукнути їм: «Агов, хлопці, ви не можете дозволити, щоб якийсь там мережевий магазин ставили на подвір’ї старої фабрики Ворумбо. Там є тунель крізь час. Я розумію, в таке важко повірити, але давайте я вам покажу».

Якусь мить я дійсно серйозно обмірковував такий варіант, бо Ел, либонь, мав рацію: та тріщина, що веде в минуле, майже напевне дуже крихка. Єдине, що я розумів (а також він) — вона може лопнути, мов мильна бульбашка, якщо «Алюмінер» просто достатньо сильно штовхнути. А тоді я подумав про федеральний уряд, який дізнається, що може посилати в минуле оперативників, аби змінити там все, що їм забажається. Я не знав, чи це можливе, але якщо так, ті хлопці, котрі подарували нам такі забавні іграшки, як біологічна зброя та керовані комп’ютерами лазерні бомби, є останніми особами, яких я бажав би спонукати до виконання їхніх різноманітних завдань у живій, безборонній історії.

У ту ж хвилину, як ця ідея приверзлась мені — ні, в ту ж секунду, — я зрозумів, що має на думці Ел. Не вистачало тільки деталей. Я відставив убік склянку з чаєм і підвівся на рівні.

— Ні. Абсолютно. Ні й ні.

Він сприйняв це спокійно. Я міг би сказати, це завдяки тому, що він був пригальмований оксиконтином [71], але мені було зрозуміло, що все не так просто. Він чудово бачив, що я не збираюся взяти й просто піти, бодай що там я щойно сказав. Моя цікавість (не кажучи вже про мою пристрасність), мабуть, стирчала з мене, як голки з дикобраза. Бо в душі я бажав дізнатисяпро деталі.

— Бачу, я можу знехтувати передмовою і перейти відразу до справи, — промовив Ел. — Це добре. Сядь, Джейку, і я відкрию тобі ту єдину причину, через яку я все ще не прийняв разом весь свій запас маленьких рожевих пігулок. — А коли я так і залишився стояти, він продовжив: — Ти ж сам розумієш, що тобі хочеться дізнатися про все, то що за біда? Якби я навіть міг змусити тебе зробити щось тут, у 2011 році, — на що я не здатен, — я не можу примусити тебе щось робити там. Щойно ти повернешся туди, Ел Темплтон перетвориться на чотирирічного хлопчика, котрий бігає на задньому подвір’ї у себе вдома в Блумінгтоні, що в штаті Індіана, у масці Самотнього Рейнджера [72]і все ще непевний щодо власного вміння самотужки підтирати собі гузно. Отже, сідай. Як то кажуть у рекламно-інформаційних передачах, це тебе ні до чого не зобов’язує.

Правильно. Хоча моя мати наразі сказала б: «У диявола солодкий голос».

Але я сів.

— Тобі знайомий вислів вододіл, друже?

Я кивнув. Не треба бути вчителем англійської мови й літератури, щоби це знати; не треба навіть бути грамотним. Це один з тих дратівних лінгвістичних викиднів, які раз у раз звучать у щоденних випусках новин кабельних телеканалів. До подібних також належать: «на даний момент часу»і «склавши докупи факти». А найбільш дратівними фразами з усіх (я знову, й знову, й знову люто застерігав проти них своїх явно нудьгуючих учнів) є абсолютно безсенсові: «дехто стверджує»та «як відомо».

— Ти знаєш, звідки він узявся? Його походження?

— Тобто…

— З картографії. Вододіл — це та місцевість, зазвичай гірська або лісиста, звідки витікають ріки. Історія — також ріка. Ти погоджуєшся з таким порівнянням?

— Так. Гадаю, що так.

— Подеколи події, що змінюють історію, є масштабними — як ті довгі, важкі дощі над усім вододілом, через які ріка виходить з берегів. Але повінь на ріці може трапитися навіть у сонячний день. Усе, що для цього потрібно — довга, важка злива над якоюсь маленькою частинкоювододілу. В історії теж трапляються раптові повені. Бажаєш прикладів? Як щодо 9 вересня 2001? Чи виграшу Бушем виборів у Ґора у 2000?

— Та годі, Еле, хіба можна порівнювати національні вибори з раптовими повенями?

— Ну, либонь, не всякі, але вибори президента 2000 року самі з себе були подією такого класу. Уяви, якби ти міг повернутися до Флориди восени двохтисячного і витратити пару сотень тисяч доларів на користь Ела Ґора?

— Пара проблем тут світить, — сказав я. — По-перше, я не маю двохсот тисяч доларів. По-друге, я лише шкільний учитель. Я можу все тобі розказати про комплекс фіксації на матері у Томаса Вулфа [73], але коли йдеться про політику, я гублюся, як дитина серед лісу.

Він нетерпляче змахнув рукою, аж той перстень Корпусу морської піхоти ледь не злетів йому зі стоншеного пальця.

— Гроші не проблема. Мусиш наразі мені просто повірити щодо цього. А знання наперед майбутнього відкидає всяке лайно з твого шляху. Різниця у Флориді була, здається, десь трохи менша за шість сотень голосів. Якщо вже зайшлося про торгівлю, як гадаєш, маючи двісті тисяч, вдалося б тобі купити в день виборів шістсот голосів?

— Можливо, — погодився я. — Ймовірно. Гадаю, я міг би вирахувати округи з громадами, де переважає апатія і виборча активність традиційно невелика — це не так вже й важко було б зробити. — а потім з’явитися туди зі старою, доброю готівкою.

Ел вишкірився, демонструючи ті свої зуби з прогалинами й нездорові ясна.

— А чом би й ні? В Чикаго це працює віддавна.

Від ідеї купити президентство за суму меншу, ніж коштує пара седанів «Мерседес-Бенц», у мене захопило дух.

— Але коли ми розглядаємо ріку історії, там найбільшими вододільними моментами, які генерують переміни, є замахи — як успішні, так і невдалі. Застрелив ментально нестабільний ледащо на ім’я Гаврило Принцип австрійського ерцгерцога Фердинанда — і на тобі, розпочалася Перша світова війна. З іншого боку, після того, як Клаусу фон Штауфенбергу не вдалося у 1944 році вбити Гітлера [74]— рвонуло близько, але не дістало — війна продовжувалася і ще мільйони людей загинули.