11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 138

— А Джейк тобі згодилося б?

— Це те, що походить від біблійного Якова?

— Так.

— Мені подобається. — Вона обернулася до мене. — У Біблії Яків боровся з якимсь янголом. І ти теж борешся. Хіба не так?

— Сподіваюся, що так, але не з янголом. — Хоча й звання диявола Лі Освальду не вельми личить. На мою думку, цю роль грає де Мореншильд. У Біблії Сатана діє як спокусник, котрий висуває пропозиції, а сам потім відступає вбік. Мені здавалося, що саме так діє й де Мореншильд.

Сейді загасила сигарету. Голос її звучав спокійно, але очі потемнішали.

— Тебе можуть поранити?

— Я не знаю.

— Тобі доведеться зникнути? Бо якщо ти десь поїдеш, я не певна, що зможу це витримати. Я гадала, що помру, але не розказуватиму, як мені там велося, але в Ріно був просто кошмар. Втратити тебе назавжди… — вона повільно похитала головою. — Ні. Я не певна, що змогла б це витримати.

— Я хочу одружитися з тобою, — сказав я.

— Боже мій, — промовила вона втішливо. — Якраз, коли я готова була сказати, що чого-чого, а такого ніколи не трапиться, про це оголошує Джейк-фальш-Джордж.

— Не прямо завтра, але якщо наступного тижня все піде так, як я сподіваюсь… ти вийдеш за мене?

— Звичайно. Але я мушу поставити одне крихітнезапитання.

— Чи я нежонатий? Чи не має в мене десь законної дружини? Це ти хочеш знати?

Вона кивнула.

— Так, я цілком вільний.

Вона кумедно зітхнула й розпливлася в дитячій усмішці. А потім посерйознішала.

— Я можу тобі допомогти? Дозволь мені тобі допомогти.

Від такої ідеї в мені серце захололо, і вона це, мабуть, помітила. Нижня губа в неї завернулась до рота. Вона прикусила її зубами.

— Значить, там дуже погано, — промовила вона задумливо.

— Можна це описати так: зараз я наблизився до великої машини, повної дуже гострих зубів, і вона працює повним ходом. Я не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся.

— Коли це буде? — спитала вона. — Твоя… не знаю, як сказати… твоє рандеву з неминучим?

— Це ще потребує уточнення. — Я мав відчуття, що багато зайвого встиг уже сказати, проте, оскільки зайшов аж так далеко, вирішив зайти ще трохи далі. — Дещо мусить статися ввечері цієї середи. Дещо, чому я мушу бути свідком. І тоді я вирішу.

— І нема ніякого способу, як я могла б тобі допомогти?

— Не думаю, кохана моя.

— А якщо виявиться, що я можу…

— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?

— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.

Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.

Або немов у нього було щось сховане під плащем. «Перед замахом Лі пристріляв свою нову гвинтівку десь віддалік, у районі аеропорту „Лав Філд“», — писав Ел. Мене не цікавило, де він її пристрілюватиме. Мене вразило інше, те, що я щойно ледь не зіткнувся з ним ніс до носа. Я безтурботно був припустив, що просто не почув, коли він ішов на роботу, і ось…

Але чому це він нена роботі зранку в понеділок?

Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.

Якщо Лі буде не сам увечері 10 квітня, мене може помітити й підстрелити хтось із його спільників, можливо, особисто де Мореншильд. Я все ще вважав, що шанси на це невеличкі, натомість кращими були шанси, що після того, як я застрелю Освальда, мені доведеться тікати. Я не бажав, якщо так трапиться, щоби комусь, наприклад поліції, потрапили до рук Елові нотатки або мої мемуари.

Найважливішою справою для мене в той день, восьмого квітня, було винести мої папери з квартири і якомога далі від того нестямного, агресивного молодика, який жив наді мною. Я поїхав до «Першого зернового банку Далласа», і не здивувався тому, що банківський клерк, котрий мене там обслуговував, дивовижно схожий на того банкіра, котрий обслуговував мене у «Трасті рідного міста» у Лізбон-Фолзі. Прізвище тутешнього було Лінк, а не Дюзен, але він все одно скидався на кубинського диригента Хав’єра Кугата.

Я поцікавився щодо можливості завести собі в них депозитний сейф. І невдовзі мої рукописи вже лежали у сейфі № 775. Я поїхав назад на Нілі-стрит і пережив мить жахливої паніки, коли не зміг знайти той чортів ключ до мого банківського сейфа.

«Розслабся, — наказав я собі. — Він десь у тебе в кишені, а навіть якщо його там нема, твій новий знайомий Ричард Лінк радо видасть тобі дублікат. Ну, може, заплатиш за це якийсь зайвий долар».

Ніби наворожений, ключ знайшовся в дальнім куточку моєї кишені, під дріб’язком монет. Я повісив його на низку до інших ключів, де він перебуватиме в безпеці. Якщо я дійснобуду змушений тікати назад до кролячої нори, а після повернення до майбутнього знову повернуся в минуле, він в мене збережеться… хоча все, що відбувалося впродовж останніх чотирьох з половиною років зітреться. Рукописи, які зараз лежать у безпеці банківського сейфа, загубляться між часами. Либонь, це була найкраща для них перспектива.

Найгірша перспектива полягала в тім, що Сейді буде втрачено також.

Розділ 22

День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Денголмській консолідованій школі. «Поліцейський спеціальний» 38-го калібру, повністю заряджений, пішов до мого портфеля. Не пригадую, щоб я нервувався; тепер, коли настав час, я почувався, немов у герметичній упаковці. Перевірив годинник у себе на зап’ястку: третя тридцять.

План у мене був таким: знову поставити машину на стоянці перед «Альфа-Бета» на Вікліф-авеню. Навіть якщо рух через місто уповільнений через дорожні затори, я зможу туди дістатися щонайпізніше о четвертій тридцять. Зазирну в провулок. Якщо там порожньо, як, на мою думку, і мусить бути в цей час, перевірю закамарок поза гулящою дошкою. Якщо Ел у своїх нотатках правий, і Лі дійсно завчасно приніс і сховав свою рушницю (навіть якщо конкретне місце сховку визначалося хибно), вона мусить бути там.

Я повернуся до машини і якийсь час назиратиму за автобусною зупинкою, просто на той випадок, якщо Лі приїде зарано. Коли о 19:00 почнеться богослужіння в Мормонській церкві, я пройдуся до кафетерію, де сніданки подають цілодобово, і сяду проти вікна. Їстиму їжу, до якої не маю апетиту, гаятиму час, тягнутиму до останнього, видивляючись, як під’їжджають автобуси, сподіваючись, що нарешті з якогось з них вилізе Лі, краще, щоб сам-один. Я також сподівався, що непобачу там машини-корабля де Мореншильда.

Отакий я мав, так би мовити, план.

Я взявся за портфель, одночасно знову поглянувши на годинник. 15:33. Мій «Шеві» стояв з повним баком, готовий везти мене. Якби я зразу вийшов і сів до нього, як я й хотів це зробити, мій телефон задзвонив би в порожній квартирі. Але так не трапилося, бо хтось постукав у двері, щойно я взявся за дверну ручку.

Я відчинив, там стояла Марина Освальд.

На мить я просто застиг із роззявленим ротом, неспроможний ні ворухнутись, ані щось промовити. Звісно, від її неочікуваного явлення, хоча й з іншої причини також. Поки вона не постала прямо переді мною, я не уявляв, як сильно її великі сині очі схожі на очі Сейді.

Марина чи то проігнорувала моє здивування, чи не помітила його. Була заклопотана власними проблемами.