11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 134

…зв’язатися з вами, опиниться набагато ближче, ну то що скажете?

Моїм першим імпульсом, просто аби зруйнувати те відчуття передзвону, хоча й дещо незграйного, знайомих обертонів, було сказати йому, що я хочу чогось іншого, можливо, 45-го калібру, але руйнування гармонії могло обернутися дурною витівкою.

Хто міг про це щось знати? А що я напевне знав, так це те, що куплений у Деррі револьвер 38-го калібру свою роботу виконав.

— Скільки?

— Вам віддам за дванадцять.

Це було на два долари дорожче, ніж я заплатив у Деррі, проте, звісно ж, то було чотири з половиною роки тому. З поправкою на інфляцію дванадцять баксів здавалися цілком слушною ціною. Я сказав йому, щоби додав сюди ж коробку набоїв, і ми на тім погодились.

Коли продавець побачив, як я кладу револьвер і набої до портфеля, який я заради цього й приніс з собою, він промовив:

— Чому б вам не дозволити собі придбати кобуру, синку? Вимова у вас, ніби ви десь не звідси, і тому ви, либонь, не знаєте, що в Техасі зброю можна носити цілком легально, ніякого дозволу не потрібно, якщо на вас не висить якогось тяжкого злочину. За вами є зареєстрований якийсь важкий злочин?

— Ні, але я не очікую, щоб на мене хтось нападав серед білого дня.

Продавець сквасив губи в невеселій посмішці:

— На Грінвіл-авеню ніколи неможливо вгадати, що можетрапитися в наступну мить. От, один був відстрелив собі голову за півтора квартала звідси кілька років тому.

— Справді?

— Йо-сер, прямо перед баром «Троянда пустелі». Через якусь жінку, свіссно. Утім, це як завжди, ге?

— Мабуть, — погодився я. — Хоча іноді буває й через політику.

— Нє, нє, під сподом зажди ховається жінка, синку.

Я знайшов вільне для парковки місце за чотири квартали західніше ломбарду, тож, щоби повернутися до свого нового (принаймні для мене нового) автомобіля, мусив пройти повз «Фінансове забезпечення», де колись, восени 1960 року, був поставив на «Чудесних Піратів». Той ділок, що виплатив мені тоді дванадцять виграних сотень, стояв перед закладом, вийшов перекурити. На лобі в нього був той самий зелений козирок. Він мазнув по мені очима, але начебто без зацікавлення чи впізнавання.

То було після полудня в п’ятницю, і я поїхав з Грінвіл-авеню прямо до Кіліна, де у «Кендлвудських Бунгало» на мене чекала Сейді. За звичкою тієї зими, ми провели там ніч. Наступного дня вона своєю машиною поїхала назад у Джоді, а я приєднався там до неї вже на недільній службі в церкві. Після благословення, під час тієї частини, коли всі потискали одне одному руки, проказуючи «Нехай мир буде з вами», думки в мене перекинулися — вельми недоречно — до револьвера, котрий лежав зараз у багажнику моєї машини.

Під час обіду Сейді спитала:

— Довго ще? До того, як ти зробиш те, що мусиш?

— Якщо все йтиме так, як я очікую, залишається не більше місяця.

— А якщо не йтиме?

Розчісуючи пальцями обох рук собі волосся, я відійшов до вікна.

— Тоді я не знаю. Щось іще хочеш спитати?

— Так, — сказала вона спокійно. — У нас вишневий коблер на десерт. Тобі з вершками?

— І побільше, — промовив я. — Я кохаю тебе, серденько.

— От і правильно, — кивнула вона, підводячись подати десерт. — Бо я трохи ніби в непевному стані.

Я стояв і дивився у вікно. Вулицею неспішно проїхала машина — старенька, але граненька, як люблять приказувати диск-жокеї КЛІФа — і я знову відчув вібрацію обертонів. Але тепер я завжди відчував ці дзвіночки й подеколи їх передзвін не значив геть нічого. На думку спливло одне з гасел, принесених Кристі з АА «ХАНА», що розшифровувалося як «Хибний Аналіз Нівелює Автентичність».

Утім, цього разу ввімкнулася низка асоціацій. Автомобіль біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», як той, що я його колись було бачив на стоянці фабрики Ворумбо, неподалік від кролячої нори, що веде у 1958 рік. Я згадав, як торкнувся його багажника, аби пересвідчитися, що він реальний. Цей мав не мейнський, а арканзаський номер, проте… відчутий передзвін. Вібрація обертонів. Час від часу мені здавалося, що, якщо дізнатися, що цей передзвін означає, я зрозумію все. Дурня, здається, але тим не менше.

«Жовта Картка все знав і розумів, — подумалось мені, — і саме це його вбило».

Моя найновіша вібрація показала сигнал повороту ліворуч, завернула біля знаку «СТОП» і зникла в напрямку Головної вулиці.

— Агов, десерт чекає, — гукнула Сейді позаду мене, і я здригнувся.

У лексиконі АА «ХАНА» означає також і дещо інше: «Халепа Аутопсихозу Нахер Атас».

Повернувшись того ж вечора на Нілі-стрит, я одяг навушники і прослухав останній запис. Очікував ту саму російщину, проте цього разу почув також англійську мову. І плескіт води.

Марина: (Говорить російською.)

Лі: «Не можу я, мамуню, я у ванні з Джуні!»

(Знову плескотіння і сміх — Лі з донькою регочуть разом.)

Лі: «Мамуню, ми набризкали води на долівку! Джуні хлюпається!Невихована дівчинка!»

Марина: «Витреш сам! Я заїнята! Заїнята я!» (Але й сама також сміється.)

Лі: «Я не можу, треба дитину…» (Далі російською.)

Марина: (Говорить російською, щось дорікаючи й регочучи одночасно.)

(Ще плескіт. Марина наспівує якусь популярну пісеньку з ефірного репертуару радіо КЛІФ. Звучить ніжно.)

Лі: «Мамуню, принеси нам наші іграшки!»

Марина: « Да-да,ви без них там просто не можете».

(Хлюпання голосніше. Мабуть, тепер цілком прочинено двері ванної.)

Марина: (Говорить російською.)

Лі (Робленим голосом маленького хлопчика): «Мамуню, ти забула наш гумовий м’ячик».

(Хлюпання, плескіт — дитина верещить у захваті.)

Марина: «Ось, всі іграшки для пріінца й прііінцеси».

(Сміються всі троє — від їхньої радості мене обсипає морозом).

Лі: «Мамуню, принеси нам (російське слово). Нам вода потрапила у вушко».

Марина (сміючись): «О Боже мій, а що іще вам принести?»

Я довго лежав без сну тієї ночі, думаючи про них трьох. Сьогодні вони були такі радісні, а чом би й ні? Ця квартирка на Нілі-стрит так собі, проте все одно це крок на щабель вгору. Може, вони навіть сплять зараз всі разом в однім ліжку, і Джун нарешті щаслива, а не перелякана на смерть.

І хтось четвертий є також там, з ними в ліжку. Той, що зростає в Марининому череві.

Все почало рухатися швидше, як це вже було колись у Деррі, тільки тепер стріла часу летіла не в напрямку Гелловіну, а цілила у 10 квітня. Нотатки Ела, на які я досі покладався, тепер стали менш допоміжними. Підводячи до замаху на генерала Вокера, вони зосереджувалися майже винятково на діях і пересуваннях Лі, а в ту зиму багато чого іншого відбувалося з цією родиною, і зокрема в житті Марини.

По-перше, в неї нарешті з’явився друг — не солоденький дяпчик-коханчик, яким себе мріяв Джордж Бухе, а друг-жінка. Ця леді, яку звали Рут Пейн, належала до конфесії квакерів. «Російськомовна, — занотував Ел лаконічно, не зовсім схоже на його розлогі попередні записи, — познайомилися на якійсь вечірці??.02.63. Марина жила в Рут Пейн, окремо від Лі, на час убивства Кеннеді. — А далі, ніби несподівано про це згадавши. — Лі ховав „М-К“ в гаражі у Пейн. Загорнуту в ковдру».

Під «М-К»він мав на увазі куплену через поштове замовлення гвинтівку «Манліхер-Каркано», з якої Лі планував застрелити генерала Вокера.

Я не знаю, в кого відбувалася та вечірка, де Марина познайомилася з Рут Пейн. Не знаю, хто їх познайомив. Де Мореншильд? Бухе? Мабуть, хтось із них, бо на той час решта емігрантів уже відверто цуралися Освальдів. Чоловічок — зарозумілий всезнайко, жіночка — манекен для биття, сама знехтувала хтозна-скількома можливостями покинути його назавжди.