11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 125

— Я збрехалазаради тебе, Лі! — волала Маргарита. — Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?

— Я не змушую тебе ні до чого! — кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. — Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!

— Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!

— Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!

—  Де?

— Я ще не знаю…

— Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?

— …але в неї повнісінько друзів. — Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. — Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.

Маргарита метнулася до дитячого манежу.

— Звідки тут це з’явилося?

— Ті друзі, про котрих я тобі казав. Половина з них багачі, а решта пнуться. Їм подобається балакати з Риною. — Лі в’їдливо ощирився. — Підстаркуваті котрі, ті зирять сласно на її цицьки.

—  Лі! — шокований голос, але вираз в неї на обличчі… задоволений? Мамочка зраділа люті, яку дочула в голосі свого синочка?

— Іди вже, ма. Дай нам трохи спокою.

— Вона хоча б розуміє, що чоловіки, котрі щось дарують, очікують і собі чогось навзаєм? Вона розуміє це, Лі?

—  Забирайся к чорту геть! — потрясаючи кулаками. Ледь не танцюючи від безсилої люті.

Маргарита посміхнулася:

— Ти розстроєний. Та й нема дива. Я прийду знову, коли ти краще собою володітимеш. І тоді я допоможу. Я завжди хочу допомогти.

І раптом вона кинулася до Марини з дитиною. Точнісінько, наче в атаку. Обцілувавши личко Джун, вона рушила кімнатою назад. Вже біля дверей вона обернулася, показуючи на дитячий манеж:

— Скажи їй, щоб гарненько це почистила, Лі. У людських залишках завжди повно мікробів. Якщо дитинка захворіє, ти ніколи не настачишся на лікаря.

— Ма! Йди!

— Мене вже нема, — лагідна, як молоко з булочкою. Вона покрутила пальцями в дитячому жесті «бай-бай» і зникла за дверима.

Марина, тримаючи дитину, як щит, підійшла до Лі. Вони почали говорити. Потім кричати. Сімейна солідарність розвіялась за вітром; Маргарет про це потурбувалася. Лі забрав дитину, почав її колисати на згині руки, а тоді — абсолютно несподівано — бахнув в обличчя свою дружину. З носа і губ у неї ринула кров, голосно ридаючи, Марина впала. Лі дивився на неї. Дитина також почала плакати. Лі погладив Джун по її ніжному волоссячку, поцілував доню в щічку, знов почав її колихати. Важко підводячись, в полі зору з’явилася Марина. Лі вдарив її боковим, і вона знову повалилася. Я побачив тільки мельк темної хмари її волосся.

«Кинь його, — подумав я, розуміючи, що вона на це нездатна. — Бери дитину і тікай. Поїдь до Джорджа Бухе. Зігрій його постіль, якщо на те підеться, але забирайся геть від цього сухореброго монстра, материного підкаблучника, якомога швидше».

Але на ділі це Лі її кинув, принаймні на якийсь час. Я більше ніколи не бачив його на Мерседес-стрит.

Це було їхнє перше розставання. Лі поїхав у Даллас шукати роботу. Я не знаю, де він ночував. Згідно з нотатками Ела, у ХАМі [543], але насправді не там. Можливо, він знайшов собі місце в якомусь з будинків дешевих мебльованих кімнат у середмісті. Мене це не обходило. Я знав, що вони знову зійдуться і винаймуть квартиру наді мною, а наразі я вже від них втомився. То було велике полегшення, не слухати оте його уповільнене записом «я знаю», яке він промовляв десятки разів упродовж будь-якої розмови.

Марина утрималася на плаву завдяки Джорджу Бухе. Бухе приїхав пікапом «Шевроле» разом з якимсь чоловіком невдовзі після візиту Маргарити і втечі Лі й вивіз Марину звідти. Коли ваговоз рушав від дому № 2701 по Мерседес-стрит, мати з дочкою їхали в кузові. Рожеву валізу, котру Марина привезла з собою з Росії, застелили ковдрами, і в цьому імпровізованому гніздечку спала Джун. Пікап набрав швидкості, і Марина заспокійливо поклала руку доні на груди. На це дивилися дівчатка-стрибунки, і Марина їм помахала. Вони помахали їй у відповідь.

Адресу Джорджа де Мореншильда я знайшов у «Білих сторінках» Далласа і кілька разів за ним простежив. Мене цікавило, з ким він може зустрічатися, хоча, якщо б там трапився якийсь ЦРУ-шник, хтось із банди Ланського або інший імовірний змовник, навряд би я про це взнав. Усе, що можу сказати, він не зустрічався ні з ким, хто б міг здатися мені підозріливим. Він їздив на роботу; він відвідував Далласький Кантрі-клуб, де грав у теніс або плавав зі своєю дружиною; іще вони з нею ходили до парочки стрип-клубів. Він не чіплявся до танцюристок, але мав схильність на людях пестити груди й сідниці своїй жінці. Схоже, вона була аж ніяк не проти.

Двічі він зустрічався з Лі. Одного разу це відбулося в улюбленому стрип-клубі де Мореншильда. Схоже було, що Лі почувався незручно в тій атмосфері, тож вони не залишалися там довго. Другого разу вони ланчували в кав’ярні на Бравдер-стрит. Там вони просиділи майже до другої пополудні, чашка за чашкою п’ючи каву. Лі вже було підвівся, передумав і знову щось собі замовив. Офіціантка принесла йому кусень торта, і він їй вручив щось, що вона, мимохідь на те поглянувши, сховала собі в кишеню фартушка. Коли вони нарешті звідти вирушили, я, замість того щоби слідувати за ними, підійшов до офіціантки і спитав, чи можу я побачити те, що їй передав той молодик.

— Ви його мо’ете собі забрати, — відповіла вона, віддаючи мені аркуш жовтого паперу з надрукованим чорним таблоїдним шрифтом заголовком: РУХ РУКИ ГЕТЬ ВІД КУБИ!Текст закликав «зацікавлених осіб» вступати до філії цієї благоліпної організації у Далласі — Форт-Ворті. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ДЯДЬКУ СЕМУ ТЕБЕ ДУРИТИ! ПО ІНФОРМАЦІЮ ПРО НАСТУПНІ ЗБОРИ ПИШИ НА АДРЕСУ: П/С 1919.

— Про що вони говорили? — запитав я в неї.

— Ви коп?

— Ні, я віддячую краще за копів, — відповів я, вручаючи їй п’ятидоларову банкноту.

— Про оце, — показала вона пальцем на прокламацію, котру Освальд напевне видрукував на своєму новому місці роботи. — Про Кубу. Наче мені на те не насрати.

Але двадцять другого жовтня, менше ніж через тиждень від того дня, президент Кеннеді також заговорив про Кубу. І тоді вже обісралися всі.

Це блюзовий трюїзм: ти не сумуєш за водою, допоки не висохне твій колодязь, проте до осені 1962 року я собі не уявляв, що це так само стосується маленьких ніжок, які тупотять, стрясаючи стелю над тобою. Відтоді, як те сімейство з другого поверху виїхало, дім № 214 на Західній Нілі-стрит сповнився якимсь моторошним, примарним духом. Я сумував за Сейді, я почав тривожитися за неї майже маніакально. Утім, трохи подумавши, тут можна відкинути слово «майже». Еллі Докерті й Дік Сімонс не сприйняли всерйоз мою тривогу щодо її чоловіка. Сама Сейді не сприйняла це серйозно; наскільки я розумів, вона гадала, ніби я намагаюся залякати її Джоном Клейтоном лише з метою завадити їй зовсім випхнути мене з її життя. Ніхто з них не знав того, що, прибираючи з її повного імені «Сейді», отримуєш ім’я, яке лиш на один склад відрізняється від імені Доріс Даннінг. Ніхто з них не знав про ефект гармонізації, до якого, либонь, я й спричинився самим лиш своїм перебуванням у Країні Було. Кого в такому разі звинувачувати, якщо щось трапиться з Сейді?

Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.