11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 120

— Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь [523]. К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.

— Синку, а ти знаєш, що тебе експлуатують?

— Га?

— Собі вони забирають дайми. А тобі дістаються пенні і надія на рушницю.

— Лі, він хороший хлопчик, — мовила Марина. — Перестань, Лі. Охолонь.

Лі її проігнорував.

— Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?

— О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик… Інгаллз?

—  Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.

— Не хочу я ставати ніяким мільйонером, — заперечив хлопець. — Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.

— Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.

Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:

— То ви вперед-платите мою газету?

— Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?

— У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?

— Я тобі якраз намагався пояснити, чомусаме я в скрутних обставинах.

— Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час [524]!

— Щасти, — попрощалася з ним Марина.

Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:

— Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.

Невдовзі лампу було вимкнуто.

Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік — відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, — але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.

Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді… і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: «Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».

Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):

— Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.

Запала мить тиші достатньо довга, аби мені вирішити, що я таки помилився, що зараз хтось скаже: «Я не Сейді, я просто випадковий бовдур, котрий набрав не той номер».А тоді вона промовила:

— Як ти здогадався, що це я?

Я ледь не відповів їй «гармонізація», і вона, либонь, це зрозуміла б. Але на либоньне варто було покладатися. То був важливий дзвінок, і я не бажав його зіпсувати. Відчайдушноне бажав зіпсувати нашу розмову. В тому, що відбулося слідом, брали участь двоє мене: Джордж, котрий говорить уголос по телефону, і Джейк всередині, котрий промовляє те, чого не може сказати Джордж. Можливо, коли щире кохання зависло на павутинці, на протилежних боках розмови завжди містяться по двоє.

— Тому що весь день думав про тебе, — відповів я. (Я думав про неї все літо.)

— Як ти там?

— Я в порядку. (Мені самотньо.)А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)

— Так, — відповіла вона. — Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?

— Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?

— Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?

— Добре, — я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. — Давай говорити. Ти в порядку?

— Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. — Вона помовчала, а потім продовжила: — Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.

— О! ( Ох, чорт.)

— Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела [525]. Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, — засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.

— Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?

— Не знаю, Джордже… а ти радієш?

— Ні. (Я його вбити хочу.)

— Роджер вродливий, — промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. — Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.

Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.

— Я вбити його хочу.

На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.

— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.

— Справді? Навіщож тоді ти мені про це розповідаєш?

— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…

(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)

— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.

— Сейді…

— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.

— Сейді?

— Що?

— А сама ти приховуєшякусь швабру?

Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:

— Я тебе не розумію.

— У тебе голос не твій, от і все.

— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?

— Якби так, то розповів би.

— А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді — не тільки я — і ніхто з них не знає, де ти живеш.

— Сейді…

— Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.

А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?

— Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли…

— О, я не сумніваюся. І те, чим займається сенатор Кікел, теж дуже важливе. Роджер доклав зусиль, щоби мені про це розказати і сказати, що якщо я… приїду до нього у Вашингтон, я в якомусь сенсі всядуся біля підніжжя величі… чи стоятиму біля дверей в історію… чи щось таке. Влада його збуджує. Це одна з небагатьох рис у ньому, з якою важко змиритися. Що я подумала — що й зараз думаю — та хто я така, щоб сидіти біля підніжжя величі? Я всього лиш розлучена бібліотекарка.