Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 55

5

Група Антека переконалася, що в обліку вантажів, які щодня надходили на будову, панував справжній хаос. Це аж ніяк не в’язалося з німецькою точністю, акуратністю і педантизмом, одначе було саме так. Головні причини — війна, часті бомбардування, безладдя на залізницях, а крім того — катастрофічна нестача кваліфікованих кадрів і відсутність належного контролю. Облік одержаних вантажів вів старий гермайстер. Він списав кілька гросбухів і врешті остаточно заплутався. Одного разу навіть сказав: «До пенсії я вже давно дослужився. Вирвуся звідси і буду розводити канарок. Плювати я хотів на цю будову — нехай працюють інші».

Невдовзі він захворів і поїхав «нах фатерлянд». Його змінив спорохнявілий стариган, котрий, якби не війна і не тотальні мобілізації, давно вже грів би старечі кісточки біля натопленої груби. Цей замшілий гросфатер був хирлявий, хворобливий і нервовий. Німці прозвали його старим геморойником. З Німеччини він привіз багаж: шкірянку, шубу, валянки, дві парасолі, два плащі, кілька пар вовняної білизни, кілька грілок, електроплитку, кавник, кавовий млинок, похідний набір посуду, чималу аптеку і клізму. Усе це він тримав на будові, оскільки щохвилини йому потрібна була та чи інша річ. У літніх будиночках, де розміщалися контори численних фірм та роздягальні для німецького інженерно-технічного персоналу, гросфатеру одвели якийсь закапелок, де він тримав свої речі, хоча й жив, як усі інші німці, в містечку. Гер Мульман — так називали його офіційно — обожнював ліки. У його кишенях було повно різних коробочок, пляшечок і флакончиків знайрізноманітнішими таблетками, порошками, пілюлями і мікстурами, а також пакети стерильних бинтів, дві піпетки і вата. Це була ходяча аптека. Через кожні чверть години гер Мульман виймав з кишені ту чи іншу коробочку, пляшечку або флакончик, ковтав таблетку чи піпетками закапував свої червоні трахомні очі і напівглухі вуха.

На відміну від свого попередника, гер Мульман крутився на розвантажувальному майданчику цілий день, навіть покрикував, як то кажуть, па всяк випадок, однак порядку навести не міг — це було йому не під силу. Він мав сто болячок: то хапався за живіт, то за поперек, то за скроні, морщився, гикав і поспішав у туалет або в свою комірчину, де відпочивав і робив собі медичні процедури

У перший же день хлопці переконалися, що гер Мульман — стопроцентний склеротик. Накаже, наприклад, поставити ящики «сюди», хлопці перенесуть, а через п’ять хвилин каже: «Я ж, здається, просив вас перенести ящики ось сюди». І показує на те місце, де вони стояли раніше.

І так без кінця. Дійшло до того, що Антек робив усе так, як сам вважав за потрібне, та ще й вводив в оману гермайстра: «Гер Мульман, ми виконали ваш наказ: оці вантажі ми поставил сюди, а оті — он туди». Старші склеротик у наївному захопленні, як дитина, вигукував: «Чудово! Я ж про це вас і просив». Це була не робота, а лялькова комедія, як висловлювався Аптек. Доводилося тільки дивуватися, як німці могли поставити на таку роботу цього жалюгідного типа. Мабуть, завдяки значку члена націонал-соціалістської партії, пригвинченому до лацкана піджака, Мульман і потрапив у гермайстери. Старий так тепло одягався, що було просто незрозуміло, як він ще може пересуватися. Вовняна білизна, вовняні панчохи, та ще й теплі шкарпетки, светр, жилет, піджак, величезний шарф і довжелезне шкіряне пальто, підбите хутром, важка шапка, та ще й з навушниками, підбитими хутром, рукавиці, валянки... Одного разу він метушився поміж стосів і в нього з-під пальта випала гумова грілка, наповнена гарячою водою. Володя підняв грілку і віддав її старому. Той пошастав по своїх численних кишенях, знайшов потрібний флакончик, дістав з нього одну маленьку горошинку і, як винагороду за послугу, дав її хлопцеві. Піднявши угору палець, таємниче мовив: «Вітаміни. Дуже цінна і корисна річ — зміцнює організм». А потім з грілкою в руках почалапав у свою комірчину, щоб змінити воду і надійніше прив’язати грілку до живота.

Хлопці не боялися гросфатера, позаочі називали його «гером Пульманом» і навіть трішки жаліли його, знаючи, що краще, ніж цей трухлявий склеротик, ніхто не зуміє заплутати облік вантажів і будівельних матеріалів. Комічний гросфатер цілком влаштовував їх, бо не заважав їм у саботажі. Та це тривало недовго. Через тиждень гера Мульмана обікрали. Нагло, серед білого дня. В його комірчині лишилися лише радіоточка і клізма, все інше — як корова язиком злизала.

Викликали поліцію, але вона нічим не змогла допомогти Мульману, оскільки прибула на місце пригоди з великим запізненням і не виявила ні злодіїв, ні їхнього сліду. До того ж інспектор поліції відзначив, що сам гер Мульман допустився серйозного порушення якоїсь інструкції, перетворивши «робоче місце» мало не на квартиру, у якій тримав безліч особистих речей, «непотрібних для виробничого процесу». Детективам так і не вдалося з’ясувати, куди ж поділися речі. Можна було тільки здогадатися, що їх вивезли на машині, оскільки якраз там завжди зупинилися грузовики, а шофери заходили в контору оформляти документи. Маючи спеціальні перепустки, водії безперешкодно залишали територію будови. Есесівських вартових турбувало лише одне: щоб не втік в’язень, а якесь, там барахло в кабіні їх не обходило. Гер Мульман зліг від апоплексичного удару, потрапив у лікарню — і більше його не бачили.

Гросфатера змінив молодий рудий німець — лихий і підлий нацист, який завдяки багатим і впливовим родичам мни броню від мобілізації і уник фронту. Мерзотник підрівнявся від есесівців лише тим, що носив не есесівську форму, а цивільний одяг. Першого ж дня він з’явився ми роботу з києм у руках і побив кілька десятків в’язнів, змушуючи їх працювати не розгинаючи спини.

На другий день рудий побив Антека і відправив його в штрафну команду, а на його місце взяв справжнього капо. Для в’язнів з команди «Гаст» настали важкі часи. Порадившись, вирішили триматися купи, гуртом боротися за життя кожного.

Підпільну групу очолив Жора...

А тим часом табірне життя йшло своїм узвичаєним порядком: люди страждали, пухли від голоду, помирали під хвороб і ран, гинули від звірячих знущань і нелюдських страждань, їх відправляли в освенцімські газові камери і крематорії, а натомість привозили нових бранців. З кожним днем освенцімський конвейєр смерті набирав обертів...

Насувалася зима. Холодний грудневий вітер зривав н мокрих дерев останнє мертве листя, по низькому сірому небі пливли брудні, подерті хмари. Люто періщив дощ у переміні із сніговою крупою. В’язнів охопила паніка, ніби під час найстрашніших селекцій, бо ж гниле концтабірне дрантя не могло захистити від холоду. І, як не дивно, саме в ці холодні грудневі дні сильніше розгулялась дизентерія, яка спалахнула ще в липні, коли стояла шалена спека і над смітниками, вигрібними ямами, нужниками у трупарні і в бараках роїлися хмари мух. Тепер епідемія косила усіх підряд, набула масштабів загальної катастрофи. Есесівці ледве встигали відвозити мертвих і привозити живих, щоб забезпечити робочою силою об’єкти.

П’ятого грудня випала неділя. Німці пунктуально дотримувалися днів відпочинку, тому робота на будові припинялася і в’язнів з табору не гнали. По неділях у таборі проводились «спортивні змагання», мета яких полягала не в тому, щоб виявити сильніших, а навпаки — слабших, і відправити їх у крематорій. В програму «змагань» входило три вправи: стрибки по-жаб’ячому в швидкому темпі, біг рачки наввипередки та біг на колінах наввипередки. Важко було придумати щось підліше й мерзенніше за ці «змагання»... А цієї неділі навіть вони не проводилися через масовість епідемії — в’язні і так мерли сотнями. У таборі запанувала настільки тяжка атмосфера, що пригнічені були навіть катюги — блокові й капо. Як-не-як, а кожен з них перебував серед в’язнів і в будь-яку хвилину міг сам стати жертвою нещадної хвороби. Адже навіть есесівці, яким лікарі робили усі необхідні щеплення, тепер намагалися уникати будь-яких контактів з в’язнями, і блокфюрери, швидко провівши апель, моментально щезали з табору.