Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 44

Тю, цього нам тільки не вистачало. Слава богу, вони сюди ще не потикалися...

Патрульні виявилися на диво говіркими. Вони почали віддалятися якраз у тому напрямку, де був прокладений тунель.

Хлопці розхвилювалися: доповісти, негайно!

Жора кинувся в барак і за хвилину повернувся з Карелом. Усі троє напружено вдивлялися в темінь, але не могли нічого розгледіти, бо їх і патрульних розділяла сліпуча смуга освітлення, яка зараз однаково заважала і патрульним, і втікачам. Вони чули тільки приглушені відстанню голоси патрульних і визначили, що ті тепер якраз там, де" пробивається лаз на поверхню. Володя це відчув інтуїтивно. Серце ударило важко і дзвінко, і здалося, від цього удару задзвеніла тиша.

Есесівець, під яким зненацька провалилась земля, закричав з переляку, як на пожежі:

Отто, пастка! Стріляй, бий тривогу!

Володі на мить здалося, що цей крик почула вся Німеччина. Він завмер, відчуваючи, як щось важке розпирає його зсередини, як заливає свідомість тягучий, нестерпний туман відчаю. Мозок відмовлявся вірити в катастрофу, хоча було очевидно, що вона вже сталася: адже голос есесівця пролупав з-під землі. Мабуть, він зовсім провалився під землю, наступивши на те місце, де в цей час під землею закінчували рити вихід на поверхню.

На місці обвалу пролунала довга автоматна черга — і майже водночас на найближчій вежі спалахнув прожектор. Його сліпучий меч, розпанахавши пітьму і кресонувши по всій території табору, блискавично метнувся туди, до патрульних. І хлопці із своєї засідки побачили, як із земляної вирви вискочив переляканий есесівець, як дав довгу чергу з автомата у цю ж таки вирву, а його напарник заходився строчити в бік лісу — навмання, з переляку. Обидва репетували: «Тривога! Партизани!» У сліпучому світлі прожектора матово виблискували автомати в їхніх руках.

Спалахнули прожектори на всіх інших вежах, і громохко затріщали кулеметні черги. У Володі здригнулося серце, по всьому тілу розлилася слабість. У свідомості пронеслась безглузда думка: знову відкрити завалений лаз і прориватись до лісу! Будуть стріляти в спину — нехай! Смерть не страшна. За ці короткі секунди побратими пережили все — страх, смерть, відчай і подвиг.

Володя схопив руку Карела, шукаючи захисту і відчуваючи, як холоне рука, яку він стиснув до болю. А Карел у відчаї скреготів зубами.

Загинуло все! — нарешті простогнав він з невимовним болем.

Сліпучо-білі мечі прожекторів нишпорили довкола табору, обмацуючи землю, а тут, у таборі, стало ще темніше. Це була помилка вартових, і нею скористалися побратими.

Спершу Карел стояв нерухомо, паралізований страшною і непоправною катастрофою. На ньому, як на командирові усього загону, лежала відповідальність за життя тридцяти чоловік. У його свідомості ураганом пронеслись думки про війну, про страждання мільйонів людей, про смертельний двобій з фашизмом і про неминучість перемоги над ним. А ще згустком болючої ніжності промайнув образ старенької матері, діточок і дружини... Він встиг подумати про все — і навіть про сьогоднішню фатальну помилку, яка привела до катастрофи. Адже треба було припинити усі підземні роботи, поки не закінчиться обхід патрулів. Та чи ж можливо передбачити неймовірну випадковість? Зобов’язаний був передбачити! А тепер загинуло все... У цю трагічну хвилину мозок Карела виконав титанічну роботу, намагаючись розв’язати безліч нерозв’язних питань. Зараз його думка билась над єдиним питанням: що можна ще встигнути зробити?

І тут він відчув судорожне стискання гарячих Орляткових рук. І Карела осяяла щаслива думка: «Є шанс врятувати цих юнаків!» Різко повернувся до них:

Є один-єдиний шанс врятуватися вам двом. Ніхто не знає, що ви працювали з нами. А ми вас не викажемо. Поки почнеться облава, я встигну переговорити з хлопцями. Ми мужньо приймемо смерть. А ви тікайте в свій блок. Прощайте!

Він вихопив з-за поясів у Володі й Жори стамески - кинджали, кинув їх у вигрібну яму з нечистотами. Але хлопці не зрушилися з місця.

Бігом! — суворо наказав він.

Ми будемо з вами до кінця,— заперечив Жора.

Це наказ! Виконуйте! — ще суворіше крикнув Карел — у голосі його звучав метал.

Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.

А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев’янки тут же, біля дверей, коли бігли до чехів. Схопилися з нар і — знову за двері. Гольцшуги знайшлися. Взувши їх, хлопці впали на нари.

Моторошно завили сирени: тривога! Барак прокинувся. Стрілянина, як це не дивно, майже нікого не розбудила, а сирена усіх підняла на ноги. Сонні в’язні злазили з нар і за звичкою виходили на майданчик шикуватися. Та прибіг напівголий блоковий, загнав усіх у барак, наказав лягати на нари й не ворушитись: «Це повітряна тривога! Блокшпера!» Й запер двері. А в’язням цього тільки й треба — лягли досипати. У бараці було темно, як у забитій домовині. Не спали лише троє.

Зірвалось? — пошепки спитав Петро.

Ага. Тільки про це — ні звуку! — відповів Володя.

Утрьох почали радитись, що робити з сигаретами:

усього мали дванадцять пачок. Залишати при собі таку кількість — небезпечний ризик, бо ж скоро почнеться загальна облава і, безсумнівно, тотальний обшук усіх в’язнів табору. Але ж і викинути таке казкове багатство не можна, бо ж чим відкупишся від арбайтскоманди, як врятуєш Петра? Потрібна валюта, а сигарети у таборі — найдорожча валюта. Без неї Петрові не вижити... Втім, викинути ніколи не пізно, адже обшукати двадцять п’ять тисяч чоловік не так-то просто. У такому сум’ятті сигарети можна підкинути непомітно під нари, під ноги, й за секунду з них нічого не залишиться, якщо по них пройдуться тисячі пар колодок, або затоптати в пісок, або віддати штубовому. Отож вирішили залишити при собі, розділивши порівну — по чотири пачки кожному. Так легше сховати й зберегти, та й простіше буде позбутися їх при необхідності...

Минуло ще з чверть години. Есесівський гарнізон, піднятий по тривозі, залізним кільцем оточив табір, почав прочісувати довколишню місцевість. У повітрі повисли освітлювальні ракети, і в таборі стало видно як удень. А сліпучо-білі мечі прожекторів металися довкруж, обмацуючи кожний горбочок, кожний кущик. У Явожницькому лісі зчинилася шалена стрілянина, самими ж есесівцями було вбито і поранено кілька патрульних. Перелякане воїнство з черепами в петлицях мундирів з самого початку пішло хибним шляхом. Магічне слово «партизани», злетівши з язика того, що провалився, зчинило фурор, і тому патронів не шкодували. Минуло чимало часу, поки есесівське начальство зрозуміло свою помилку і вирішило нарешті взятися за сам табір, грунтовно розслідувати причину загадкового обвалу, що стався за межами табору.

Отретій годині ночі сотні озброєних до зубів есесівців увірвалися в табір і оточили тринадцятий блок. Чехи уже встигли знищити все, що треба було знищити, починаючи в карти, диво-ліхтарика, медикаментів, сигарет і кінчаючи запасними робами. Усе це було вкинуто у вигрібну яму з нечистотами. Чехи встигли домовитись про те, як поводитись під час арешту, па допитах. Вони палко вірили, що Орлятку і Жорі пощастить врятуватися, радянські юнаки були тепер для приречених живою ниткою, яка протягнеться в майбуття. Побратими розуміли, що есесівці страчуватимуть їх перед строєм тисяч в’язнів, отже, свідками їхнього подвигу стануть двадцять п’ять тисяч чоловік — громадяни з усіх країн Європи. А чимало з них таки дійдуть до Перемоги і розкажуть у своїх країнах про все бачене й пережите, і жива пам’ять людська про полеглих не вмре, не загине, не згасне, не вивітриться з свідомості ні сивих ветеранів, ні молодих поколінь, служитиме благородній справі боротьби проти насильства і зла. І це було для них єдиною моральною втіхою.

Вони мали сокири і стамески-кинджали, але вирішили не пускати в хід цю зброю під час арешту, щоб не викликати масової кривавої розправи над тисячами безневинних в’язнів. І тому, коли озвірілі есесівці з автоматами в руках влетіли в тринадцятий барак, сподіваючись на відчайдушний опір, Карел спокійно, з убивчим сарказмом сказав: «Не хвилюйтесь, панове, ми вирішили утриматись від різанини». Ошелешені есесівці зв’язали їм за спиною руки й почали виводити з барака, але щойно прибулий лагерфюрер наказав: «Кожному чехові по черзі розв’язати руки і, засунувши усі десять пальців у щілину між косяком та дверима, поламати пальці, після чого знову зв’язати руки за спиною. Для профілактики, щоб ці жевжики вже не змогли нічого зробити своїми «золотими» руками. А потім ми з ними ще поговоримо по щирості...» Невдовзі усі двері, одвірки й поріг у цьому бараці були :забризкані кров’ю...