Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 21

Хлопцям стало ясно, що секта євангелістів вирішила використати їх для підкріплення своїх спорохнявілих, непереконливих методів релігійної обробки в’язнівської маси. Ці «посланці бога» довго й уважно стежили за юнаками, вивчали їх, не наважуючись вербувати раніше, мабуть, тому, що не були впевнені, чи вдасться задумане. А тепер, коли юнаки уже вкрай виснажені, сектанти вирішили, що настав сприятливий момент. З їхньої обізнаності видно, що секта ця не дрімає: вивчає людей, вербує собі необхідних. Ці хлопці дуже потрібні їй, бо вони підняли б «духовні» акції і авторитет секти. Юнаки це добре розуміли. їм стало прикро: вони, члени Освепцімської підпільної інтернаціональної антифашистської організації, очолюваної комуністами, опинившись в Явожиицькому таборі смерті, не змогли знайти тут жодного підпільника, зате їх знайшли релігійні фанати. Навіть сам факт їхньої пропозиції був для юнаків образливим, принизливим. Приголомшені цим, вони мовчали. «Отченашник» те мовчання розцінив по-своєму.

Милістю божою ми маємо харчі — одержуємо посилки Міжнародного Червоного Хреста, та ще з дому від братів во Христі. З нами ви не будете голодувати і оціните милість божу...

Слухайте, шановний! — перебив Жора. — Не морочте нам голови і не тіште себе надією. Ні в якого бога ми не віримо й не будемо вірити, до того ж ми — радянські люди!

Ну то й що! Даремно ви мучитесь, катуєте себе, бо хто ж без гріха? Злий дух розставив свої підступні гріховнії сіті, своє ядуче павутиння по всьому світі. Він намагається заманити в них людські, душі хитрою спокусою і обманом, впіймати всіх грішних і праведних. Та ми повинні очищатися від скверни, брати мої, проводити свою духовну роботу в масах, проповідувати слово боже і єдину божу правду. А він, всемогутній, нас не залишить...

Ну досить! — грубо обірвав його Жора. — Ходімо, малюк.

Підтримуючи один одного, хлопці підвелися й пішли и барак.

Куди ж ви, брати мої? — сполошився «отченашник». — Подумайте, не відмовляйтесь. Я ще прийду до нас...

Не варто,— відрубав Жора. — У нас різні дороги.

Даремно ви так, брати мої. Це ви по молодості не ціните хліб божий. Ви матимете харчі, не будете голодувати...

Та подавіться ви своїми харчами! — гнівно кинув через плече Володя.

Хлопці повернулися в барак, лягли на нари і довго мовчали.

Ти бач, знають про нас усе,— дивувався Володя.

Та нас уже знають тисячі в’язнів, а серед них, звичайно, є й сектанти. Так що дивуватися, малюк, тут нічому.

Ти тільки подумай, Жоро: Міжнародний Червоний Хрест не забуває цих пришелепкуватих «отченашників», зате не допомагає жодній радянській людині, яка опинилися в таборах смерті.

Що тобі сказати, малюк? Затям одне: ні на які «хрести» надіятись нам не можна, а тільки на самих себе.

(є трохи ворушитись можеш?

Можу.

Навідайся до Петра. Хоч побачить тебе і тому буде радий. А про загибель Костя поки що нічого не кажи. Та обережно — не нарвись на якого-небудь Зеппа... Я спробую задрімати — дуже погано себе почуваю...

11

Молодя вийшов з барака, роздивився на всі боки: до кар’єру навіть наближатися заборонялося. І раптом побачив на центральній лагерштрассе німецького політв’язня з червоним вінкелем на грудях. Він ніс цілий оберемок металевих табличок, пофарбованих білилом, на яких чорною фарбою намальовані черепи зі схрещеними кістками. Кожна табличка мала метровий штир, щоб можна було забивати їх у землю. В руках німець тримав ще й молоток, рулетку і банку з фарбою. Все те незручно нести одному — незв’язаний оберемок розповзався, й таблички ось- ось мали розсипатись.

Володя вирішив допомогти німцеві, адже той ішов у напрямку кар’єру. Ризику тут ніякого — в таборі ніколи не карали за «трудову активність та ініціативу». Крім того, цей худий в’язень із симпатичним обличчям чимось сподобався Володі. Хлопець ступив йому назустріч, привітався німецькою мовою й запропонував свої послуги. Заклопотаний німець зупинився, примруживши короткозорі очі, уважно подивився на Володю, на його червоний вінкель з літерою «К» і всміхнувся:

День добрий, юний друже. Щиро дякую, але ж я не маю чим платити за послуги.

Що ви! Про яку плату може бути мова? Просто хочу допомогти, вам же важко. Давайте мені половину — піднесу.

Що ж, бери. А звати тебе як?

По-нашому — Володимир, а німці мене завжди називали Вальдемаром. Називайте й ви мене Вальдемаром.

Добре, Вальдемар. А мене називай Еріхом.

Ви художник?

Як тобі сказати... Був колись художником, портретистом, писав непогані картини, портрети. А тепер ось малюю черепи...

Дивно. Хіба фюрер не шанує мистецтво, художників? Кажуть, він сам колись був художником. Як же це розуміти?

Чому не шанує? Шанує,— гірко всміхнувся Еріх,— Всіляких прихвоснів любить і шанує, а ось це «мистецтво»,— Еріх кивнув на таблички із зображенням черепів та схрещених кісток,— він просто обожнює...

Ви ж, певно, художник-професіонал, а ці черепи міг би малювати будь-хто, навіть школяр.

Ех, друже,— зітхнув Еріх,— нацисти вважають, що це повинні робити якраз професіонали...

За що ж вас, Еріх, запроторили сюди? — уже зовсім відверто спитав Володя, пройнявшись симпатією до цього німця.

Та в них це дуже просто робиться. Правда, причина була, хоч я займався собі творчою роботою і в політику не втручався. Але одного разу, побачивши Адольфа на грузовику посеред майдану і послухавши його промову, я намалював карикатуру на Адольфика-горлохвата. «Рот фронт» віддрукував її масовим тиражем і розповсюдив як антифашистську листівку. Це було ще в 1932 році. А коли фашисти захопили владу, мене, звісно, заарештували. Відтоді й поневіряюсь по тюрмах і таборах. Та мені, мабуть, гріх скаржитись на долю. Становище моє, звичайно, набагато краще, ніж інших в’язнів. Не тягаю вагонетки з піском, не корчую пеньки... Як бачиш, працюю «за фахом»,— іронічно усміхнувся Еріх,— малюю черепи... Та, сподіваюсь, лишилося вже небагато — війна надовго не затягнеться.

Що ви маєте на увазі?

А те, що фашизм котиться до повного краху! Тепер це видно й сліпому.

Ви міркуєте як комуніст. Мені, Еріх, дуже приємно все це чути від вас, німця,— мовив Володя.

Ні, до комуніста мені далеко. Я ж казав, що ніколи не займався політикою, але завжди симпатизував тельма- нівцям.

А ваша листівка?

Та то випадок. Мені дуже шкода, що єдиний. А мислять так, як я, тепер майже всі.

Де ж усі? Есесівці теж? — заперечив Володя.

Про есесівців не варто й говорити. То покидьки. Я маю на увазі всіх чесних німців... А чим же провинився перед фашистами ти, Вальдемар? Адже ти такий юний...

Мене вивезли в Німеччину на роботи, а я тікав. Сім разів тікав. Скуштував і тюрем, і таборів. Гестапівці навіть розстрілювали мене...

О, бити й розстрілювати вони вміють. Мене також били нещадно. Правда, обійшлося це мені порівняно дешево: вибили тільки чотири зуби. Ось ці, передні,— Еріх показав штучні зуби, зроблені з білої пластмаси.

Де ж вам пощастило вставити? Хіба німецькі політв’язні мають такі привілеї?

Що ти! Які привілеї можуть бути у політв’язнів? Фашисти можуть лише вибивати зуби. Що їм твої зуби, коли життя твоє для них ламаного пфеніга не варте. Сам собі вставив.

Як? — здивувався Володя. — Ото ви самі собі вставили?

Сам. Випиляв із шматка пластмаси і сам собі вставив. Правда, необхідного інструменту не було, довелося поморочитися. Зате непогано вийшло, правда?

Дуже. Я навіть не помітив, що вони у вас штучні.

От бачиш.

Вас, Еріх, сама доля нам сьогодні послала. Може б, ви якось зробили такі зуби моєму товаришеві? Він співак, і ви розумієте, що це для нього значить. У нього чарівний голос, а тепер він не може співати — шепелявить. Якби ви знали, як він співав!

Зачекай-но, це не той хлопець, якого так покалічив Зепп?

То ви його знаєте? — зрадів Володя.