Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 17

З грунтової дороги колона звернула на неутрамбований щебінь, шурхотіння якого перемішувалося з моторошними зойками тих, що йшли босоніж. Костя друзі несли на руках всю дорогу. На грунтівці він ще намагався стрибати на одній нозі, а тут уже не міг...

Перед табором почалася бруківка. Заторохтіли по камінню тисячі пар дерев’яних колодок, і це вбивче стаккато болісно відлунювалось у серцях змучених в’язнів. У Володі наморочилася голова, нили зуби, ніс, м’язи і суглоби, все тіло ніби налите свинцевою втомою...

Коло воріт табору, як завжди, двома довгими шеренгами стоять есесівці з автоматами. В цей живий, довжелезний, зловісний коридор вповзає колона. Зупинка, ретельне Перераховування, затим обшук. Неподалік чорним лаком виблискує новенький «мерседес». Біля нього стоїть черевань Веллінг — Скрипаль. Сюди поспішив з рапортом Боксер.

Гер оберштурмбанфюрер! Арбайтскоманда землекопі н доставлена в табір у повному складі. 2936 гефтлінгів живих і 64 мертвих. 40 померли природною смертю, і 24 застрелені під час спроби втекти. Серед охоронців втрат немає. Начальник конвою — унтерштурмфюрер Кольвіц!

Добре, добре, Кольвіц. Здайте гефтліигів і займайтесь своїми справами. Завітайте до мене на вечерю... Хайль Гітлер!

Хайль!

Колона втягується у ворота табору, як в обійми самої смерті...

9

У страшному маренні промайнула ніч. І навіть уві сні в’язні корчували пеньки, летіли в ями від ударів Боксера, моторошно стогнали й плакали. Настав новий день — неділя. Цього дня з табору нікого нікуди не гнали, та радості від того мало. В неділю ні їсти, ні пити не давали. Знущання, кий та нагайка заміняли тут і сніданок, і обід, і вечерю. Блоковий може влаштувати «спортивні змагання» і мордувати тим «спортом» цілий день. Або ж знайдеться якась причіпка, щоб усіх вишикувати під палючим сонцем і весь день «виховувати». У жорстоких знущаннях катюги завжди виявляли неабияку винахідливість. Як і всі попередні, цей день не обіцяв нічого втішного.

Уже зранку блоковий Картяр був п’яний і, ледве тримаючись на ногах, варнякав перед строєм в’язнів про правила поведінки в «зразковому» блоці.

Блок і надалі буде зразковим! — вигукував він і п’яно хитався. — Я вимагаю дисципліни. Щоб у мене — нічичирк! — Далі він вивергав брутальні лайки, запозичені з усіх мов. — Я... я... навчу вас, ферфлюхте швайне...

Він п’яно заточився і, мабуть, гепнувся б, якби холуї-штубові не підхопили його під руки. Голова Картяра звісилася на груди. Він ще щось белькотів, але баньки його вже заплющились, а з розкритої пащеки тонкими цівками котилася слина. Штубові мерщій потягли його у панську штубу, вклали на ліжко. Скоро він уже захропів на весь барак. Це влаштовувало всіх. Капо одразу ж засіли за карти, а рядовим в’язням наказали: «Сидіть у бараці на своїх місцях і не диште, інакше — спорт!»

Костеві стає все гірше й гірше. Покалічена нога зчорніла і розбухла так, що довелося розірвати холошу. Мабуть, почалася гангрена. Обличчя хлопця спотворене гримасою нестерпного болю. За всю ніч він не зімкнув очей. Це була агонія... На очах Володі й Шори згасало в муках життя товариша. Що робити?

Жора відважився на відчайдушний ризик; порушивши наказ штубового, вислизнув з барака й пішов до інших блоків на «заробітки». Невже за його спів ніде не дадуть бодай шматочок хліба чи хоч трохи води? Потай сподівався також натрапити на підпільників-чехів або на Франца Нордена. Може, щасливий випадок допоможе йому? Іншого шляху нема. Володя змушений погодитись з міркуваннями товариша, лише попросив обережніше поводитись. Сусіда по парах позичив Жорі іржаву консервну бляшанку, яка в тутешніх умовах була справжньою цінністю, бо замінювала і миску, й ложку, і кухоль, і флягу.

Я принижусь перед будь-якою тварюкою, буду співати, танцювати, аби тільки хоч щось роздобути,— сказав Жора, злазячи з нар.

На дверях з києм у руках сидів піпль, що виконував обов’язки днювального. Зв’язуватися з ним небезпечно, та Жорі все ж пощастило відпроситися «до нужника».

У бараці настали ті рідкісні хвилини відносного затишшя, коли не шикували, не били, не мордували й не гнали ні на яку роботу. Головну «роботу» довершував голод. Вкрай виснажені в’язні лежали на нарах в надії зекономити рештки фізичних сил.

Змучений Володя заснув, ніби провалився в безодню. Проте якісь клітини мозку продовжували напружено працювати і через деякий час подали тривожний сигнал. Він раптово прокинувся. Жора ще не повернувся, але не це стурбувало його — інше: Кості немає на нарах. Де ж ;він? Адже без сторонньої допомоги він і ходити не може... Чому ж тоді не попросив допомоги? Пожалів будити? Ні, тут щось не те...

Сусіди по нарах безсило куняли, і Володя вирішив звернутися до днювального. Злазив з нар, відчуваючи, як наморочиться голова, темніє в очах і ломить в усіх суглобах. Мучили спазми голоду, бо порожній живіт, здавалося, прилип до хребта. Ледве переставляючи ноги, підійшов до днювального.

Пане начальнику, дозвольте на хвилину до нужника.

Спершу хай повернеться інший,— буркнув той.

А може, він затримається? — благальним тоном мовив Володя.

За це я йому печінки відіб’ю!

Буває, пане начальнику, що топляться в нужнику. Скільки нам усім буде мороки! Дозвольте проконтролювати...

Це подіяло. Мороки «панові начальнику» під час його чергування не хотілось.

Да-а, мороки буде,— уголос розмірковував піпль. — А там один такий, що може вгатитися в яму, бо ж пострибав на одній нозі. Друга чорна, як колода. Піди й притягни його сюди. В бараці повинні бути всі — живі й мертві. Для звіту. Я ж відповідаю...

Заточуючись, Володя вийшов з барака й побрів до нужника. Кості там не було. В душі наростала тривога. Не знав, що й думати, повертаючись назад. Враз промайнув здогад, що Кость за протилежним причілком барака. Серед усієї мертвотної і водночас перенаселеної пустелі табору, там, за глухою причілковою стіною барака, був порівняно затишний куточок території, куди інколи виходили в’язні, якщо траплялась пагода, і, притулившись спиною до стіни, довго стояли, тужно вдивляючись у простір. Це дозволялося, не можна лише наближатися до тотенсмуги (тобто смуги смерті) — чотириметрової білої лінії, що обперізувала територію табору, різко виділяючись на чорному тлі шлакової, вкоченої катками, рівної і гладенької, ніби гарева доріжка на стадіоні, смуги смерті. Тут, від причілкової стіни барака до дроту була найближча відстань — усього дванадцять метрів. А далі бовваніли залізобетонні стовпи, загнуті в бік табору, міні ними — сотні туго натягнутих на білих ізоляторах сталевих ниток колючого дроту, які ледь помітно вібрували від напруги в три тисячі вольт. Сюди при нагоді навідувались в’язні, аби ковтнути свіжішого повітря (за барак не долітав сморід трупарні), а головне — звідси виднілася панорама лісу, що синів удалині. Дивилися на ліс, не помічаючи колючого дроту, як не помічають окулярів на власному носі...

Володя зрадів, побачивши Костя саме тут. Хлопець стояв, притулившись спиною до стіни барака, і якось дивно, відчужено дивився на ліс. На його білому як крейда обличчі застигла гримаса болю. Стояв босий, без шапки, на одній нозі, а друга, почорніла, розбухла, зігнута в коліні, дрібно тремтіла.

Ти тут, Костику? — тихо мовив Володя. — Чому не розбудив мене? Я б допоміг тобі...

Ніщо мені вже не допоможе, Володю,— байдуже відповів Кость. Він помовчав, а потім застогнав у відчаї: — Але чому?! Чому я повинен тут загинути? Що я кому зробив поганого? Мене били, стільки разів мене били,

знущалися... За що? Кому я заважав жити на світі? Я любив море, свій Севастополь, людей... Розтоптали, як непотріб... Гади, прокляті фашисти!.. Сьогодні мені дев’ятнадцять літ... І все. Життя... все скінчилось...

Сльози течуть по його запалих щоках, він закриває обличчя порепаними долонями, і все його тіло здригається від глухих ридань.