Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 97

З цими словами він приєднався до невеликого гуртка ханських терджуманів, що тихо гомонили поміж собою.

2

Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте ожерелля, накинув на плечі легке червоне корзно. Служник подав чорну оксамитову шапку з малиновим верхом. Михайло перехрестився і натягнув її на свою срібну голову.

Було тепло. Стояв двадцятий день вересня. В чистому голубому небі пливли білі нитки павутиння — наступало бабине літо.

На мить він примружив очі — і перед його внутрішнім зором спливли картини рідного Чернігова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах тихоплинної Десни!

Там теж наступає золота осіння пора — бабине літо. Чи ж повернеться він додому, чи побачить ще раз тогу красу, чи вдихне пахощі рідної землі?

Гай-гай, далеко батьківщина — Чернігівська україна! Невже навіки розлучився з нею, назавжди втратив й?

Він пригадав день від'їзду.

Зібралася вся сім'я. Княгиня плакала вголос, діти й онуки мовчки ковтали сльози, а він усіх цілував і осіняв хресним знаменням. Потім підійшов до свого духовного отця, схилив голову.

— Благослови, отче! Хочу їхати до Батия! Отець Іван, зовсім постарілий, ще більше висохлий, але такий же невгамовний, як і в молодості, підняв хреста. Очі його палали.

— Княже, — сказав він. — Многі, хто поїхав до Батия, виконали волю поганина, спокусилися славою світу цього, пройшли через вогонь, поклонилися кущу та ідолам поганським і погубили душу свою. Але ти, Михаиле, якщо хочеш їхати, не роби так: не йди через вогонь, не кланяйся ні кущеві, ні ідолам, ні їжі поганської, ні питва їхнього не бери в уста свої, бо не личить християнам поклонятися нічому, створеному людьми, а лиш Господу Богу Ісусу Христу!

Він, пам'ятається, відповів тоді тихо, але твердо:

— По молитві твоїй, отче, як Бог захоче, так і буде. Я хотів би кров свою пролити за Христа і за християнську віру!

І ось він стоїть у ваганні — вже ждуть його ханські посланці, щоб провести до Батия. Як поведеться він там? Чи ж стачить сили і духу достойно зустріти цю судчу мить?

Вже готові йти з ним юний онук Борис, князь ростовський, боярин Федір, одноліток, друг і однодумець-порадник, інші бояри та ліпші мужі, що супроводжують його в Орду.

Послані Батиєм туленгіти нетерпляче гарячать коней.

— Ходімо, княже! Саїн-хан кличе тебе!

Він рушив перший — поволі, статечно, і крок його був твердий. За ним пішли всі, кому належало супроводити його: боярин Федір, князь Борис та десяток найближчих княжих сподвижників, людей переважно літніх і добре знаних в землі Чернігівській.

Подивитися на великого князя орусутів зібралися тисячні натовпи. Туленгіти прокладали шлях, відтісняли набік зівак, а тих, хто ліз наперед, били списами без жалю, мов скотину.

Вийшли на широкий майдан. На його протилежному боці вивищувалася велика золота юрта. Перед нею, на килимах, сиділи півколом монгольські царевичі та знатні нойони. В середині цього півкола возсідав на високих подушках, підібгавши під себе ноги, Батий, Саїн-хан, силою Високого Неба володар Золотої Орди.

На шляху до нього палахкотіло два багаття, а там далі, ближче до юрти, ріс великий кущ глоду, уквітчаний різнобарвними стрічками, стояли кам'яні та дерев'яні монгольські ідоли.

Князь Михайло зупинився. Ось наступає мить, коли треба проявити твердість духу! Чи ж витримає він?

— Іди, коназ! Іди поміж вогнями, щоб очистився від злих мангусів, які можуть зашкодити Саїн-каанові! — сказав старший туленгіт-джагун.

Михайло завагався. Тоді наперед виступив боярин Федір і сказав, бажаючи укріпити князеве серце:

— Не личить християнам проходити через вогонь і кланятися йому, як ви кланяєтесь. Така вже віра християнська: не велить поклонятися нічому, створеному людьми, а велить поклонятися тільки Богу-отцю, Богу-сину та Святому Духові.

Михайло підтвердив:

— Так, нам, християнам, не можна поклонятися тому, чому ви поклоняєтесь!

Посланці-туленгіти застигли в замішанні. Що говорить цей орусут? Старший помчав до Батия. Упав ниць,

— Саїн-каане, коназ Михайло не слухається твого повеління: через вогонь не йде і богам твоїм не кланяється. Що робити?

Батий важко засопів. Ніхто з князів ні разу не посмів не виконати його наказу. То що ж собі надумав цей упертий стариган? Це ж, здається, він перебив у Києві послів Менгу-каана?

— Він і тоді був такий же упертий і незговірливий! — підтвердив Менгу.

Батий покликав нойона Єлдечу, похмурого плечистого баатура, темника туленгітів.

— Йди до Михайла, скажи йому: як посмів він повелінням моїм знехтувати? Чому богам моїм не вклонився? Тепер хай вибирає одно з двох: або богам моїм поклониться — і тоді залишиться живий та отримає княжіння, або ж, якщо не поклониться богам моїм, злою смертю помре! Іди!

Єлдеча у супроводі джагуна, товмача Домана та десятка своїх туленгітів рушив до князя чернігівського, що стояв перед багаттям незворушно, мов укопаний, — ні кроку з місця!

— Князь Михайло, ось тобі останній наказ Саїн-каана: або ти поклонишся нашим богам та пройдеш крізь вогонь, або ж умреш лютою смертю! — об'явив Єлдеча.

Михайло зблід, але відповів твердо:

— Царю татарському Батию поклонюсь, тому що Бог доручив йому владарювати на цьому світі. А ідолам і кущеві — не поклонюсь!

— Ідоли — наші боги, а кущ — це душа великого Чінгісхана і сина його Джучі, батька Бату-каана. Як же ти їм не поклонишся?

— Їм, живим, поклонився б, а бездушній деревині не поклонюсь! Така моя відповідь!

— Дідусю! — вигукнув злякано Борис, кидаючись князеві на груди і обіймаючи його — Поклонись! Мій господине і батьку, прошу тебе від нашого роду всього — поклонись! Вони уб'ють тебе!

Загомоніли бояри:

— Поклонись, княже! Ми всі і зі всіма людьми своїми приймемо єпітимію — відбудемо кару за вчинок твій богопротивний! Тільки поклонись!

Наперед виступив Доман — зняв шапку.

— Княже, ти не впізнаєш мене??

Михайло протер очі.

— Ні, — і повернувся до своїх, ніби просячи підказки. — Дивіться — мунгал, а добре балакає по-нашому...

Доман спересердя махнув рукою.

— Та ні ж! Доман я! Доман! Невже забув? Путивльський тіун, якого ти кинув у поруб, де я замалим не врізав дуба!

— Шкода, що не врізав, — відповів князь. — Було б одним негідником менше серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський одяг! Ще й шаблю мунгальську причепив до бока — став справжнім бусурменом! Згинь з очей моїх, поганцю!

Доман побуряковів, налився люттю.

— Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотів тобі добра... Пройди крізь вогонь, поклонися кущу та ідолам татарським — і житимеш! Інакше за твоє життя я не дам і півногати!

— Киш, недолюдку! Відстань від князя! — втрутився в розмову боярин Федір. — Не намовляй нас на богопротивне діло! Не схиляй до відступництва!

Єлдеча, що пильно слідкував за цією розмовою, спитав Домана:

— Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?

Доман криво усміхнувся.

— Відмовляються обидва підкоритися Саїн-ханові. Зневажають віру монгольську і богів монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснішому ханові Бату — наслати хворобу якусь!

— Так смерть же клятому орусутові! — заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. — Бийте його!

Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки — розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди — по серцю та печінці.

Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:

— Не бийте старого! Бийте мене — молодого!

Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.

— Геть, орусутьський собако!

Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце — в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.