Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 88

— Стійте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Він розкинув між ними руки і звертався то до Жадігера, то до Добрині. Він усе бачив і зрозумів, що зараз станеться оте непоправне — напад на джагуна, після чого Добриня поплатиться життям, а інші невільники скуштують нещадних батогів.

— Зупиніться!.. Джагуне Жадігере, Добриня ні в чому не винен! Він зробив сьогодні більше, ніж будь-хто з нас! Не бий його! Він трохи відпочив і надолужить прогаяне!

Жадігер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то він не розумів, що був на волосинку від смерті, чи висока посада наглядача за всіма рабами Бату-хана і Менгу-хана закрутила йому голову і переповнила серце зарозумілістю і пихою, невідомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмів втрутитися не в своє діло.

— Караул! — заверещав він. — Сюди! До мене! Караул і без того вже мчав до свого начальника, що непоміченим появився в каменоломні. Це були переважно підстаркуваті монголи, яких Батий не взяв до війська, але ще досить міцні і прудкі, щоб нести караульну службу по охороні невільників та підтриманні порядку в Орді. Вони вмить оточили Жадігера і наставили списи в груди невільникам, що стояли проти нього.

— Гар-гар! Назад!

Списами вони відтіснили обох під сіру вапнякову скелю і, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказів. Жадігер мовчки підійшов до Добрині майже впритул і пильно заглянув в вічі.

— Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься — і тоді... А зараз — іди!

Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.

— Геть! До роботи!

Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:

— А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан... Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!

Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.

2

Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.

Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.

"Дивна якась", — подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.

— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що? Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:

— Маріамі Маріам! Це ти?

Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.

— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.

Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.

— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.

— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам. — А якщо не завтра, то в наступні дні.

Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.

— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору... Чи в якийсь інший день...

— Пусти! — Ілля рвонувся. — Я хочу ще раз побачити її!

— Завтра побачиш!

— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися...

— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, — умовляв його Добриня. — А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!

Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.

Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.

До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:

— Ой лишенько! Завіщо його так?

— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, — похмуро сказав Ілля.

А Добриня стукнув кулаком об кулак.

— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повинні визволити його!

— Як? Удвох? — Ілля здивувався. — Не під силу це нам!

— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.

— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.

— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.

— Я знайду, — прошепотіла Янка. — В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.

— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?

— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком... Як стемніє, я й піду.

— Я боюся за тебе, Яночко, — обняв дівчину за плечі Добриня. — Може, і я з тобою?

— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.

Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.

— Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.

— Є?

— Є.

Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.

Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.

Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.

Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.

Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.

— Бачмане, Бачмане, ти спиш?

— Ні, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос...

— Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.

— Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.

Про це вони не подумали. Що ж робити?

— Спускайте мене, — прошепотів Качир-укуле. — Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.

Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос: — Тягніть!

Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.

— Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде... Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?

— Я теж з тобою! — сказав Качир-укуле. — Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней — і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами — така нагода! Помчите до свого Києва!