Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 105

Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.

— Боже, який жах! — простогнала Янка. — Який жах! Усі загинули!

Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.

— Посидь тут. А я скоро вернуся.

Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих — шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.

— Кось-кось-кось! — простягнув до них руки. — Кось-кось!

Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.

— Дорогі мої! — гладив їхні гриви Добриня. — Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!

Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.

— Ну, з Богом! Тепер — додому!

10

Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.

Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.

На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.

Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.

Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березі виросло кілька вершників.

— Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?

Це був караул, що сторожував переправу, — десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.

— Чому зі зброєю?

Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.

— Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород, — Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі. — А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна — відбиватися від злих людей, полювати.

— З Бату-сарая! З Орди? — загукали здивовані джигіти. — Ой-бой! З самого Бату-сарая!

Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодиків, і ті замовкли.

— Хто ж тебе відпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звідти?

Не моргнувши й оком, Добриня випалив:

— З дозволу Менгу-каана. Він нас відпустив з полону. Монголи були вражені.

— Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честі?

— Я врятував його на полюванні. Забив кабана-сікача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися.

— І ханська пайцза у тебе є? — спитав старший, недовірливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менту.

— Є, — Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срібну пластинку. — Ось!

Старший підніс її до очей, заглянув на другий бік.

— Си-ло-ю Віч-но-го Не-ба... — з натугою прочитав початок напису, але далі, не осиливши його, повернув пайцзу навіть з якимось острахом. — На, орусуте!

Добриня відчув, як страшний тягар скочується з його пліч. Щира дяка Бачманові, що з того світу простягнув братню руку допомоги!

— А шаблю і лука? — запитав тихо, але твердо глянув у вічі монголові.

Той кинув своїм підлеглим.

— Віддайте!

Добриня вставив ногу в стремено.

— Ми можемо їхати?

— Їдьте!

Наступні два дні минули без пригод, а на третій, під вечір, перебралися через Руту, а потім і через Либідь. Це вже були знайомі околиці Києва. До самого міста — рукою подати.

Але зморені коні ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самі вершники ледве трималися в сідлах. До того ж серця нили від невідомості — що їх чекає вдома? Тому не поспішали і через Хрещатий яр перебралися, коли вже зовсім стемніло.

Потрощені Лядські ворота, до яких, видно, за ці роки не доторкнулася людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Києві не залишилося жодної живої душі? Куди ж їхати? Де прихилити голову? Переночувати в руїнах, а вранці вирушити далі — до Калинового Кута? А там? Хто там залишився? І як бути з Дмитриком? Немовля зовсім ослабло, йому потрібні спокій, тепла купіль; домашній затишок. Хіба воно витримає нові переїзди та нічліги під відкритим небом?

Добриня мимоволі зітхнув і, торкнувши вкрай підбитого коня, рушив угору, до Софії. Місяць ще не зійшов, було темно. Пахло тліном і гаром. По вулиці тьмяно проступали чорні остови спалених будинків та церков. Ні людського гамору, ні собачого гавкоту — пустка кругом!

На широкій Золотоворітській вони зупинилися. Тут теж було темно і безлюдно. Куди ж далі? До кого? До воєводи? А хто їх там чекає?

Однак це було для Янки єдине місце на землі, що манило до себе, що снилося їй щоночі, що притягувало в усі дні їхнього страдницького життя.

Їм обом було страшно. А що, коли надії, сподівання зараз розлетяться, як придорожнім порох під вітром? Що далі?

З надією і страхом рушили далі. В останню мить, коли коні вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софію, що бовваніла на тлі густо-синього неба, і помітив у її вікнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.

Він притримав коня. Що там? Невже в храмі хтось є?

— Янко, поглянь!

— Ой, світиться! — скрикнула Янка. — Загляньмо! Вони під'їхали до паперті. Розтрощені двері — розчинені. Добриня зіскочив з коня і заглянув усередину.

— Тут хтось є? — спитав неголосно. Ніхто не відповів. Тільки в глибині храму, десь біля кіота, мерехтіло слабке жовтаве світіння. Він ступив ще кілька кроків.

— Агей, хто тут? Відгукнися!

І знову тиша.

Добрині стало моторошно. Світіння виходило знизу, і з високих стін на нього раптом проглянули неясні лики богів, ангелів, і архангелів, і святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.

— Свят, свят, свят! — перехрестився Добриня і рушив далі.

Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.

Свіча в розореному, оскверненому чужмицами храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут — горить свіча?

Звідки? Чия рука її поставила?

Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка — і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.

Хтось у Києаі є! Хтось зостався! Не всі загинули!

Хто ж ти — невідомий? Де ти? Озовися!

Добриня оглянувся довкола, і знову — ніде нікого! Тиша. Та святі на стінах. Та свіча, що горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.

Однак хтось має ж бути!

Він гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:

— Хто є в храмі? Озовися!

Та ніхто не відгукнувся. У відповідь — лише гучна луна прогримкотіла попід високим кам'яним склепінням і ще довго відлунювалася по темних закутках.