Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 96

«Хіба мені не слід у це вірити?»

«Я не питаю, у що тобі слід вірити, а у що ти віруєш!»

«Я вірую у все те, у що ви та інші шанигідні учителі велите мені вірити», — сказав переляканий келар.

«Ага! А ті шанигідні учителі, на яких ти натякаєш, то, часом, не проводирі твоєї секти? Ти їх мав на увазі, коли говорив про шанигідних учителів? На цих лукавих брехунів, що вважають себе єдиними наступниками апостолів, ти посилаєшся, визнаючи правди своєї віри? Ти маєш на увазі, що якщо я повірю в те, у що вірують вони, тоді ти й мені повіриш, інакше ж віритимеш лише їм!»

«Я не казав такого, мосьпане, — пробелькотів келар, — ви самі велите мені це говорити. Я вірю вам, якщо ви навчите мене, що є добре».

«О, яке нахабство! — заволав Бернард, вдаривши п'ястуком по столі. — Ти з лукавою твердістю повторюєш напам'ять формули, яких навчають у твоїй секті. Кажеш, що повіриш мені, лише якщо я проповідуватиму те, що вважає слушним твоя секта. Так завжди відповідали лжеапостоли, і так відповідаєш тепер ти, може, навіть не помічаючи сього, адже на твоїх устах з'являються слова, яких тебе колись навчили, щоб ввести в оману інквізиторів. Тож ти сам звинувачуєш себе своїми ж словами, а я б, може, і втрапив у твою пастку, якби не мав великого досвіду інквізиторської праці… Але перейдімо до головного питання, нікчемний чоловіче. Ти ніколи не чув про Ґерарда Сеґалеллі з Парми?»

«Я чув про нього», — сказав келар, збліднувши, якщо це його виснажене обличчя могло ще більше збліднути.

«Ти ніколи не чув про фра Дольчина з Новари?»

«Я чув про нього».

«Ти ніколи не бачив його особисто, не говорив з ним?»

Келар якийсь час мовчав, немов обмірковував, яку частину правди йому варто сказати. Тоді наважився і ледь чутно мовив: «Я бачив його і говорив з ним».

«Голосніше! — закричав Бернард. — Щоб усі могли почути, як з твоїх уст нарешті злетіло правдиве слово! Коли ти з ним говорив?»

«Мосьпане, — мовив келар, — я був ченцем в одному з монастирів в околиці Новари, коли у тих краях зібралися Дольчинові люди, вони навіть проходили біля мого монастиря, і спочатку ніхто гаразд не знав, хто вони такі…»

«Брешеш! Як міг францисканець з Вараґіни опинитися в монастирі поблизу Новари? Ти не був у ніякому монастирі, ти тоді вже належав до банди братчиків, які вешталися у тих краях, живучи з милостині, ти пристав до дольчиніян!»

«Як ви можете твердити таке, мосьпане?» — тремтячи, сказав келар.

«Я скажу тобі, як я можу, а навіть мушу твердити таке», — мовив Бернард і наказав, щоб увели Сальватора.

Вигляд бідолахи, який, без сумніву, провів ніч на закритому і далеко суворішому допиті, викликав у мене співчуття. Сальваторове обличчя, як я вже говорив, завжди виглядало страхітливо. Але того ранку воно здавалося ще більш подібним до звірячої морди. На ньому не видно було знаків насильства, але те, як рухалося його заковане в ланцюги тіло, майже не здатне володіти своїми вивернутими кінцівками, і лучники тягли його, мов мавпу на мотузці, дуже виразно свідчило про те, як, мабуть, розгортався той жорстокий випит.

«Бернард його катував…» — шепнув я Вільямові.

«Зовсім ні, - відповів Вільям. — Інквізитор ніколи не катує. Турботу про тіло звинуваченого завжди довіряють світській владі».

«Але ж це те саме!» — сказав я.

«Аж ніяк. Це не те саме для інквізитора, який має чисті руки, і не те саме для допитуваного, який, коли приходить інквізитор, знаходить у ньому несподівану підтримку, полегшу для своїх страждань, і відкриває йому своє серце».

І я глянув на свого учителя: «Ви жартуєте», — мовив я іоіпелешено.

«Тобі здається, що з цього можна жартувати?» — відповів Вільям.

Тоді Бернард почав допитувати Сальватора, і перо моє неспроможне записати його обривисту і, якщо це можливо, ще більш вавилонську мову, якою відповідав цей чоловік, вже раніше упосліджений, а тепер зведений до рівня бабуїна, коли присутні ледве його розуміли, а Бернард підштовхував його, ставлячи запитання так, що той, нездатний до будь-якої брехні, міг відповідати лише так або ні. І читальник мій може уявити собі, що розповів Сальватор. Він розповів, точніше визнав, що розповів уночі, частину тієї історії, яку я вже знав: про свої блукання разом з братчиками, пастушками та лжеапостолами; про те, як, будучи у фра Дольчина, він зустрів серед дольчиніян Ремиґія, як врятувався разом з ним після битви при Бунтівничій горі, як після багатьох пригод вони знайшли притулок в монастирі у Казале. Крім того, він сказав, що, незадовго до своєї поразки і полону, єресіарх Дольчино ввірив Ремиґію якісь послання, котрі той мав доправити невідомо куди і кому. Ремиґій завжди носив ті листи при собі, не наважуючись доправити їх за призначенням, а прибувши до цієї обителі, страхався далі тримати їх при собі, але не хотів знищувати, тому віддав їх бібліотекареві — авжеж, Малахії, щоб той десь сховав їх в якомусь закутку Вежі.

Поки Сальватор говорив, келар дивився на нього з ненавистю, і в певну мить не зміг стриматися і крикнув: «Зміюко, мавпо похітлива, я був тобі батьком, другом, захисником, а ти так мені відплачуєш!»

Сальватор глянув на свого захисника, який сам тепер потребував захисту, і через силу відповів: «Мосьпане Ремиґію, кедь міг, служив тебі я. Й любив'ім тебе вельми. Але відомо тебі, як воно в холодній. Qui non habet caballum vadat cum pede [272]…»

«Дурню! — знов крикнув Ремиґій. — Сподіваєшся врятуватись? Хіба не знаєш, що ти теж помреш як єретик?

Скажи їм, що ти говорив під тортурою, скажи, що ти все вигадав!»

«А чи я вім, мосьпане, як воно кличуть усі тії герезії… Патерини, ґаццези, леонисти, арнальдисти, сперонисти, ціркумцизи… Я не єсм чловік учоний, согрішил я sine malitia [273], і славний мосьпан Бернард то зна, тож уповаю на милость єго, во ім'я Отца і Сина і Святаго Духа…»

«Ми матимем милість настільки, наскільки це дозволяє наш уряд, — сказав інквізитор, — і з батьківською зичливістю оцінимо добру волю, з якою ти відкрив свою душу. Іди, повертайся у свою келію і порозважай, уповаючи на милосердя Господа. Тепер нам треба обговорити цілком інше питання. Отже, Ремиґію, ти мав зі собою якісь послання Дольчина і передав їх своєму побратимові, який опікується бібліотекою…»

«Неправда, це неправда!» — крикнув келар, немов такий спосіб захисту все ще міг щось дати. І дійсно, Бернард перебив його: «Та не від тебе нам потрібне підтвердження, а від Малахії з Гільдесгайма».

Він звелів покликати бібліотекаря, якого серед присутніх не було. Я знав, що він у скрипторії або поблизу лічниці, у пошуках Бенція та книги. За ним пішли, і, коли він з'явився, схвильований і намагаючись нікому не дивитися у вічі, Вільям незадоволено буркнув: «Ну ось, тепер Бенцій зможе робити, що йому заманеться». Але він помилявся, бо я побачив, як Бенцієве обличчя з'явилося за плечима інших ченців, які юрмилися у дверях зали, слухаючи допит. Я показав на нього Вільямові. Тоді ми подумали, що цікавість до цієї події переважила його цікавість до книги. Пізніше ми дізнались, що тоді він уже був завершив свій ганебний торг.

Отож Малахія постав перед суддями, ні разу не зустрівшись поглядом з келарем.

«Малахіє, - мовив Бернард, — нині вранці, після зізнання, складеного вночі Сальватором, я питав вас, чи ви отримували від присутнього тут звинуваченого якісь листи…»

«Малахіє! — загорлав келар. — Ти тільки-но мені присягнув, що нічого не вчиниш проти мене!»

Малахія ледь повернувся до звинуваченого, до якого був обернений спиною, і сказав дуже тихо, так що я ледве його почув: «Я не зламав своєї присяги. Все, що я міг вчинити проти тебе, я вже вчинив раніше. Я віддав листи мосьпанові Бернарду нині вранці, ще до того, як ти вбив Северина…»

«Але ти знаєш, ти мусиш знати, що я не вбивав Северина! Ти це знаєш, бо ти вже був там!»