Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 92

Вільям говорив таким сумирним тоном, висловлював свої переконання з таким сумнівом, що жоден з присутніх не взяв слово, щоб заперечити йому. Це не значить, що сказане ним усіх переконало. Не лише авіньйонці обурено сіпалися, перешіптуючись між собою, але й на самого абата ці слова, схоже, справили несприятливе враження, адже зовсім не так він, мабуть, уявляв собі стосунки між своїм чином та імперією. А щодо міноритів, то Михаїл виглядав розгубленим, Єронім — перестрашеним, а Убертин — замисленим.

Тишу перервав кардинал Поджетто, як завжди усміхнений і погідний, і вельми ґречно спитав Вільяма, чи поїде він до Авіньйона, щоб викласти все це перед мосьпаном Папою. Вільям спитав, якої думки про це сам кардинал, і той відповів, що мосьпан Папа чував немало сумнівних опіній у своєму житті, але, хоч він дуже любить усіх своїх дітей, такі твердження, безперечно, вельми засмутять його.

Тут втрутився Бернард Ґі, який досі навіть рота не розкрив: «Я б вельми втішився, якби брат Вільям, який так майстерно і красномовно вміє викладати свої погляди, приїхав представити їх на суд понтифіка…»

«Ви мене переконали, мосьпане Бернард, — мовив Вільям. — Я не поїду. — Відтак, звертаючись до кардинала, вибачливим тоном мовив: — Розумієте, запалення, яке заполонило мені груди, відраджує мені вирушати в таку довгу подорож в цю пору року…»

«Тоді навіщо ви так довго говорили?» — спитав кардинал.

«Щоб свідкувати про істину, — смиренно мовив Вільям. — Істина зробить нас свобідними».

«Е-е, ні! — вибухнув тут Джованні Дальбена. — Тут йдеться не про істину, яка зробить нас свобідними, а про надмірну свободу, яка хоче стати істинною!»

«Цілком можливо», — лагідно погодився Вільям.

Мені блиснуло рантове передчуття, що зараз здійметься ще лютіша буря сердець і язиків, ніж раніше. Але нічого такого не сталося. Поки ще Дальбена говорив, до зали увійшов капітан лучників і, підійшовши до Бернарда, шепнув йому щось на вухо. Той раптом підвівся і жестом руки попросив слова.

«Браття, — мовив він, — гадаю, цю хосенну дискусію нам доведеться відкласти на пізніше, бо зараз одна вельми серйозна подія примушує нас перервати дебати, за дозволом мосьпана абата. Отож несамохіть я сповнив очікування абата, який сподівався, що провинного у багатьох злочинах, скоєних тут нещодавно, буде знайдено. Чоловік цей тепер в моїх руках. Але, на жаль, його схопили запізно, бо він знову… Там дещо сталося…» — і невиразно показав надвір. Він хутко пройшов залою і вийшов, за ним юрмою посунули інші, і серед перших були ми з Вільямом.

Мій учитель зиркнув на мене і сказав: «Боюсь, щось трапилося з Северином».

П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де знаходять убитого Северина, але ніде не видно книги, яку він був знайшов

Стривожені, ми швидким кроком перетнули дворище. Капітан лучників провів нас до лічниці; дійшовши туди, ми побачили, як в густій сіризні ворушаться якісь тіні: то надбігала братія і челядь, а перед дверима стояли лучники, загородивши прохід.

«Ці озброєні люди за моїм наказом мали шукати чоловіка, який може пролити світло на багато таємниць», — сказав Бернард.

«Ви маєте на увазі брата-зілляра?» — ошелешено спитав настоятель.

«Ні, зараз побачите», — сказав Бернард, проштовхуючись крізь натовп до входу.

Ми ввійшли у Северинову робітню, і перед нашими очима постало невеселе видовище. У калюжі крові лежав труп бідолахи зілляра з розваленою головою. Навколо, здавалось, пронеслася буря, нищачи все на полицях: лембики, пляшки, книги, документи лежали повсюди у безладі та руйнації. Поруч з тілом лежала армілярна сфера, щонайменше вдвічі більша за людську голову; вона була виготовлена з майстерно обробленого металу і вставлена в коротку оздоблену триногу, а зверху мала золотий хрест. Раніше я бачив її на столі ліворуч від входу.

З протилежного боку кімнати лучники міцно тримали келаря, який виривався, заявляючи, що він невинний, і став ще голосніше репетувати, коли побачив, як входить абат. «Мосьпане, — горлав він, — усе змовилося проти мене! Коли я ввійшов, Северин був уже мертвий, і мене схопили, коли я німо споглядав цю масакру!»

Старший з-посеред лучників підійшов до Бернарда і, одержавши дозвіл, перед всіма доповів йому про те, що сталося. Лучники дістали наказ знайти келаря й арештувати його, і вже понад дві години шукали за ним по цілій обителі. Це розпорядження, подумав я, Бернард дав, мабуть, перед тим, як піти в капітулярну залу, і жовніри, чужаки в цім місці, шукали не там, де треба, не помітивши, що келар, який ще нічого не знав про свою долю, разом з іншими стояв на паперті. Одначе, мряка, певно, ще більше утруднила їхні пошуки. В кожному разі з капітанових слів стало ясно, що після того, як я випустив його з поля зору, Ремиґій пішов до кухні, там хтось його побачив і сповістив лучників. Та вони надійшли, коли Ремиґій вже знов вийшов з Вежі, зовсім недавно, бо в кухні був Хорхе, який сказав, що тільки-но з ним говорив. Тоді лучники прочесали дворище з боку городу, а там з туману перед ними, наче привид, виринув старий Алінард, який, схоже, заблукав у тумані. Саме він сказав, що бачив, як келар тільки-но ввійшов у лічницю. Лучники пішли туди і побачили, що двері відчинені. Увійшовши, вони уздріли бездиханного Северина і келаря, який шалено порпався на полицях, скидаючи все на землю, немов шукав щось. Неважко було здогадатися, що тут сталося, закінчив капітан. Ремиґій увійшов, кинувся на зілляра, убив його, а потім став шукати те, за що його вбив.

Один з лучників підняв з долівки армілярну сферу і подав Бернардові. Цим вишуканим витвором, що складався з мідних і срібних обручів, стягнутих міцнішим каркасом з бронзових кілець, який переходив у стояк триноги, по черепі жертви вдарили з такою силою, що від удару деякі тонші обручі з одного боку прим'ялися або тріснули. І про те, що Северина вдарили по голові саме цим боком сфери, свідчили сліди крові, а навіть жмути волосся і огидний слиз мозкової речовини.

Вільям схилився над Северином, щоб пересвідчитись, що той мертвий. Очі бідолахи, заслані кров'ю, яка стікала ріками з голови, були витріщені, і я замислився, чи не можна у застиглій зіниці розгледіти, як це, повідають, іноді бувало, образ убивці — останнє, що побачила жертва. Я спостеріг, що Вільям оглядає руки померлого, аби перевірити, чи на його пальцях нема чорних плям, хоча цього разу було очевидно, що причина смерті цілком інша: але Северин мав на руках ті самі шкіряні рукавиці, які я бачив іноді у нього, коли він перебирав небезпечне зілля, зелених ящірок, невідомих комах.

Тимчасом Бернард Ґі звернувся до келаря: «Ремиґію з Варагіни — адже це твоє ім'я, правда? Я послав був за тобою своїх людей з огляду на деякі звинувачення і для підтвердження деяких підозр. Тепер бачу, що діяв я слушно, хоча — і в цім я докоряю собі — занадто пізно. Мосьпане, — сказав він настоятелеві, - я вважаю себе мало не провинним у цьому останньому злочині, бо вже від самого ранку, вислухавши зізнання того іншого нікчеми, затриманого нині вночі, я знав, що сього чоловіка треба віддати в руки правосуддя. Але ви теж бачили, що вранці я був заклопотаний іншими своїми повинностями, а мої люди зробили, що могли…»

Він говорив голосно, щоб усі присутні його чули (а тим часом кімната заповнилася людьми, які зазирали у всі кутки, розглядаючи розкидані і понищені речі, вказуючи пальцем на труп і півголосом коментуючи велике се лиходійство), і тут у натовпі людей я побачив Малахію, який похмуро спостерігав за цією сценою. Його помітив і келар, якого ось-ось мали виволокти надвір. Він вирвався з рук лучників і кинувся до побратима, хапаючи його за одежу і кидаючи йому прямо в лице короткі, розпачливі фрази, аж поки лучники знов не схопили його. Але коли його вже грубо виштовхували надвір, він ще раз обернувся до Малахії і крикнув: «Присягни, і я присягну!»

Малахія відповів не відразу, немовби шукаючи належні слова. І коли келаря вже витягали за поріг, сказав йому: «Я нічого не вчиню проти тебе».