Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 74

Тепер я знаю, як каже ангельський доктор, що любов може шкодити тому, хто любить, коли вона надмірна. І моя любов була надмірною. Я лиш пробую пояснити, що відчував тоді, зовсім не намагаючись виправдати свої почуття. Я оповідаю про грішне палахкотіння своєї молодості. Воно було злом, але заради істини мушу сказати, що тоді я відчував його як небачене благо. Це має послужити наукою для тих, хто, як я, потрапить у сіті спокуси. Нині я, старець ветхий, знаю тисячі способів уникнути цих спокус (і замислююсь над тим, чи варто цим пишатися, адже спокуси полуденного біса вже не турбують мене; зате я підвладний іншим спокусам, тому питаю себе, чи те, що я роблю зараз, не є гріховною поблажливістю до земної пристрасті згадування, немудрим намаганням не піддатися плинові часу й уникнути смерті).

Тоді ж мене ледве врятував якийсь чудовний зблиск інтуїції. Дівчина являлася мені у природі і в людських ділах, які мене оточували. Тому, завдяки щасливому здогадові душі, я занурився у широке споглядання цих речей. Я спостерігав за працею чередників, які виводили волів зі стайні, свинарів, які несли поживу свиням, чабанів, які гукали собак, щоб зігнати докупи овець, стежив за селянами, які несли полбу і просо до млина і виходили з нього з мішками доброго млива. Я поринув у споглядання природи, намагаючись забути свої думки, силкуючись дивитись на всю твар так, як вона поставала передо мною, щоб радісно забутись у цьому видовищі.

Яким чудовним воно було, це видовище природи, ще не торкнутої людськими, часто-густо лиходійними мудрощами!

Я бачив ягня, яке було так назване на підтвердження його чистоти і доброти. Адже слово agnus [218]походить від того, що ця тварина agnoscit, себто впізнає свою матір, впізнає її голос посеред отари, а мати його, посеред стількох подібних до нього ягнят, які подібно мекають, завжди знаходить свого сина, щоб погодувати його. Я побачив вівцю, назва якої, ovis, походить від ab oblatione [219], бо з давніх-давен її використовували для жертвоприношень; вівця ж, як відомо, тільки-но западе зима, звикла жадібно шукати траву, і до того, як пасовиська вразить мороз, вона наїдається досхочу. Отари охороняли собаки, звані canis, що виводиться від canor [220], адже гавкають вони вельми голосно. Бувши твариною, досконалішою від інших, обдарованою вищим даром проникливості, собака легко впізнає свого господаря; він навчений полювати на диких звірів у лісах, охороняти отари від вовків, захищати дім і дітей свого господаря, й іноді, виконуючи цю свою повинність, він гине. Царя Ґараманта відвела на батьківщину з ворожого полону зграя з двохсот собак, які пробилися крізь ворожі лави; Ясонів собака Лікій після смерті хазяїна відмовився від їжі і врешті помер від виснаження; пес царя Лізимаха кинувся на вогнище, щоб згоріти разом з тілом свого господаря. Собака має здатність зцілювати рани, облизавши їх своїм язиком, а язик його цуценят зцілює виразки кишечника. Природа його така, що собака може двічі споживати ту саму їжу, виблювавши її. Розсудливість його є символом досконалості духа, а чудотворна сила його язика є символом очищення від гріхів, отриманого через сповідь і покаяння. А що собака з'їдає те, що виблював, то се рівно ж є знаком того, що після сповіді ми повертаємось до давніх гріхів, і мораль ся мала для мене великий хосен того ранку, напоумляючи моє серце, поки я захоплено споглядав чудеса природи.

Тим часом ноги привели мене до стаєнь, звідки волопаси виводили ватагу волів. Й одразу вони постали переді мною такими, якими були і є — символами приязні і доброти, бо кожен віл при роботі озирається, шукаючи свого товариша по запрягу, чи не відійшов він часом кудись, і кличе його, лагідно мукаючи. Воли звикли самі слухняно повертатися до стайні, коли дощить, а знайшовши прихисток біля ясел, весь час витягують голову, щоб визирнути надвір — чи не пройшла негода, надто бо прагнуть повернутися до праці. Разом з волами в ту мить зі стаєнь виходили телята обох статей, а назва їх, vitellus, береться від viriditas [221], а може, й від virgo [222], бо в цім віці вони ще свіжі, молоді й цнотливі, і негоже я чиню, мовив я сам до себе, що у їхніх граціозних порухах шукаю образ дівчини, яка втратила свою цноту. Ось про що я розмисляв, замирившись зі світом і з самим собою, спостерігаючи за веселим метушінням тієї ранкової пори. І думка про дівчину покинула мене, а радше я зробив зусилля — і той жар, який я відчував до неї, преобразився у відчуття внутрішньої радості й побожного сумиру.

Я сказав собі — світ благий і гідний зачудування. Благота Божа являється нам навіть у найстрахітливіших тваринах, як пояснює Гонорій з Отена. Адже існують змії, такі великі, що пожирають цілих оленів і перепливають океан, існує звір, що зветься кенокрока, який має тіло віслюка, роги гірського козла, груди і пащу лева, копита коня, але роздвоєні, як у вола, вуста, розріз яких доходить до самих вух, майже людський голос, а замість зубів — тверду кістку. Є ще звір мантихора, з людським обличчям, трьома рядами зубів, тілом лева, хвостом скорпіона, сіро-зеленими очима, сама вона кольору крові, а голос її подібний до шипіння змій, і жадібна вона до людського м'яса. Бувають ще потвори, які мають по вісім пальців на ногах, вовчу морду, гострі пазурі, овечу шкіру і гавкають, наче собаки; старіючи, вони не сивіють, а чорніють, і живуть набагато довше від нас. А є створіння, які мають очі на плечах, а замість ніздрів — два отвори в грудях, бо бракує їм голови, а ще інші створіння, що мешкають на берегах Гангу, живуть лише запахом певного овоча, а відійшовши від нього, помирають. Та навіть всі ці розмаїті огидні бестії співають хвалу Творцеві та його мудрості, як і собака, віл, вівця, ягня і рись. І тоді я сказав собі словами Вінсента з Бове: яка велич сокрита навіть у найменших красощах сього світу, як утішно окові розуму споглядати уважно не лише способи, числа і порядки речей, подиву гідним чином установлені для цілої вселенної, але й спливання часу, який снується безнастанно у послідовностях і падіннях, несучи у собі знамення смерті того, що народилося. Зізнаюсь, хоч який я грішник, хоч душа моя ще недавно була в'язнем плоті, але тоді мене охопила духовна ніжність до Творця і закономірностей сього світу і я з радісним благоговінням подивляв велич і сталість сотворення.

У такому гарному настроєнні духа й застав мене мій учитель, коли ноги мої майже без мого відома, обійшовши навколо сливе цілу обитель, принесли мене туди, де ми розійшлися були дві години тому. Вільям був уже там, і те, що він мені сказав, відвернуло мене від моїх розважань і знов скерувало мій ум на похмурі тайнощі абатства.

Вільям виглядав дуже задоволеним. В руці він тримав Венанціїв аркуш, який він нарешті розшифрував. Ми пішли до нього в келію, подалі від нескромних вух, і він переклав мені те, що там прочитав. Ось що говорив грецький текст після фрази зодіакальною абеткою (secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor):

Страхітлива трутизна, яка дає очищення…

Найкраща зброя, щоб знищити ворога…

Використовуй простих людей, нікчемних і потворних, черпай утіху з їх вад… Вони не мають померти… Не в домівках людей знатних і могутніх, а в сільських поселеннях, після щедрої трапези та узливань… Опецькуваті тіла, потворні обличчя.

Ґвалтують дівиць і лежать з блудницями, без зла і страху.

Інша істина, інший образ істини…

Шанигідні смоківниці.

Безсоромний камінь котиться рівниною… На очах.

Треба обманювати й обманом заганяти в пастку, говорити протилежне, ніж думаєш, говорити одне, а мати на увазі інше.

Цикади співатимуть їм із землі.

Оце й усе. Як на мене, це мало що давало, майже нічого. Схоже на маячню причинного — так я й сказав Вільямові.