Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 68

«Блудниця!» — жахнувшись, мовив я.

«Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров'яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним».

Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.

«Цей бридкий дідуган, очевидно, займається тут чимось таким, що дає йому змогу бувати у селищі й спілкуватися з селищанами. Він, мабуть, знає, як можна привести когось в обитель і вивести його звідси, йому відомо, що в кухні є ці тельбухи (а завтра, ймовірно, почуєш, що двері забули замкнути, тому забіг собака і зжер їх). І насамкінець, йому, очевидно, властиве певне почуття ощадливості і зацікавленість у тому, щоб щоцінніший харч не виносився з кухні, інакше він дав би їй шматок полядвиці або якусь іншу, смачнішу частину. Тепер ти бачиш, що образ нашого невідомця вимальовується дуже чітко і що всі ці прикмети, або акцидантельні ознаки, збігаються в субстанції, яку я не побоюся визначити як нашого келаря, Ремиґія з Вараґіни. А якщо не він, то наш таємничий Сальватор. Який, зрештою, сам з цих країв, тому добре вміє порозумітися з місцевим людом і знає, як умовити дівчину зробити те, що вона б таки зробила, якби не нагодився ти».

«Так воно і є, - мовив я переконано, — але що нам зараз дає те, що ми це знаємо?»

«Нічого. І все, — мовив Вільям. — Ця історія може мати щось спільне зі злочинами, якими ми займаємося, але може й не мати. З другого боку, якщо келар був дольчиніянином, ця історія стає зрозумілою, і навпаки. І, врешті, тепер ми знаємо, що вночі по обителі крутиться всякий люд і вершиться не одна пригода. Хтозна, чи наш келар або Сальватор, які так невимушено вештаються тут у темряві, не знають чого більшого, ніж те, що говорять».

«Але хіба вони зізнаються в цьому?»

«Якщо ми будемо з ними надто м'якосердими, то не зізнаються. Але якщо нам справді треба буде щось дізнатися, ми маємо спосіб розв'язати їм язика. Іншими словами, якщо буде така потреба, келар з Сальватором наші, і Бог простить нам ці крайнощі, як прощає чимало іншого», — сказав він і лукаво зиркнув на мене, а мені не стало духу висловити свої сумніви щодо законності цих його намірів.

«А тепер треба йти спати, до полуношниці залишилась всього година. Але, бідолашний Адсо, я бачу, ти далі схвильований, далі переляканий своїм гріхом… Ніщо так не умиротворяє душу, як гарна молитва у церкві. Я тобі відпустив гріхи, але хто його знає. Піди попрохай підтвердження у Господа». І він дав мені гарного потиличника — чи то як доказ батьківської і чоловічої прихильності, чи то як поблажливу покару. А може (як грішним ділом подумалось мені в ту хвилину), через щось на кшталт добротливих заздрощів людини, спраглої нових, яскравих пережиттів.

Ми вирушили до церкви, вийшовши нашим звичним шляхом, який я подолав поспіхом, заплющивши очі, бо всі ці кістяки надто очевидно нагадували мені в ту ніч, що й я теж — порох, і показували, якими нерозважливими були гордощі моєї плоті.

Увійшовши в наву, ми побачили якусь тінь перед головним вівтарем. Я думав, що то все ще Убертин. А натомість то був Алінард, який не відразу нас упізнав. Він сказав, що йому не спиться, тому він вирішив провести ніч у молитві за того зниклого молодого ченця (він навіть не пам'ятав його імені). Він молився за його душу, якщо той помер, і за його тіло, якщо той лежав десь недужий і самотній. «Стільки мерців, — мовив він, — стільки мерців… Але так записано у книзі апостола. З першою сурмою настав град, з другою — третина моря стала кров'ю, і одного ви знайшли серед граду, а другого — в крові… Третя сурма звіщає, що впаде з неба зоря велика на третину річок і джерела вод. То ось чому, кажу вам, зник третій наш брат. І бійтесь за четвертого, бо вражено буде третину сонця і третину місяця, і третину зірок, і темрява буде майже повна…»

Коли ми виходили з трансепту, Вільям замислився, чи нема у словах старого якоїсь правди.

«Але, — зауважив я, — це б означало, що загибель цих трьох людей — якщо припустити, що Беренґарій теж мертвий — влаштував якийсь диявольський ум, керуючись Апокаліпсою. Натомість ми знаємо, що смерть Адельма була самохітною…»

«Справді, - мовив Вільям, — але той самий диявольський або ж хворий ум міг скористатися смертю Адельма, щоб заподіяти смерть двом іншим у тому ж символічному ключі. А якби це було так, Беренґарія вже знайшли б у річці або в джерелі. Але в абатстві нема річок, ані джерел — принаймні таких, де хтось міг би втопитися сам або з чиєюсь допомогою…»

«Є лише лазні», — майже ненароком зауважив я.

«Адсо! — мовив Вільям. — А знаєш, це ідея! Лазні!»

«Але там, мабуть, вже шукали…»

«Я бачив, як нині вранці слуги зазирали туди — вони відчинили двері будинку лазні і глянули навколо, не шукаючи докладно, вони не знали, що треба шукати щось добре сховане, а сподівалися, що труп лежатиме на видноті, як труп Венанція в глиняному глеку… Ходімо подивимось, однаково ще темно, і мені здається, що наш каганець світить ще цілком охоче».

Так ми й зробили. Ми без труднощів відчинили двері будівлі лазні, позаду лічниці.

Там стояли шаплики для купелі, відокремлені один від одного широкими заслонами, вже не пам'ятаю, скільки їх було. Ченці вживали їх для своєї гігієни у день, приписаний правилом, а Северин використовував їх для лікувальних цілей, адже ніщо так не заспокоює тіло і розум, як купіль. Груба в кутку давала змогу легко нагрівати воду. Ми спостерегли, що вона повна свіжого попелу, а перед нею стоїть великий казан, перевернутий догори дном. Воду можна було взяти з кринички в кутку.

Ми зазирнули у перші шаплики, вони були порожні. Лише останній, затягнутий шторою, був повний, а поряд з ним безформною купкою лежав одяг. На перше око поверхня води у світлі каганця здалась нам спокійною: але піднісши каганець вище, ми побачили на дні бездиханне наге людське тіло. Ми повільно витягли його: то був Беренґарій. У нього, сказав Вільям, справді обличчя потопельника. Воно все набрякло водою. Біле і м'яке безволосе тіло було схоже на жіноче, якби не непристойно виставлений напоказ в'ялий чоловічий орган. Я почервонів, а відтак здригнувся. І перехрестився, а тим часом Вільям благословляв труп.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Четвертого дня ХВАЛИТНИ,

де Вільям із Северином оглядають Беренґаріїв труп, виявляють, що язик його чорний, а се дивна річ у потопельника. Відтак мова йде про небезпечні трутизни і про одну давню крадіжку

Не зупинятимусь на розповіді про те, як ми давали знати настоятелеві, як ще до канонічного часу прокинулася ціла обитель, про вигуки жаху, про переляк і біль, які видно було на обличчі кожного, про те, як новина розійшлася між усім тутешнім людом, а челядь хрестилася, замовляючи вроки. Не знаю, чи відправили того ранку перше богослужіння як належить і хто на ньому був. Я пішов за Вільямом та Северином, які веліли загорнути Беренґарієве тіло у ряднину, перенести в лічницю і покласти на стіл.

Коли відійшли абат з братією, зілляр з моїм учителем з холоднокровністю медиків довго розглядали труп.

«Він помер від утоплення, — мовив Северин, — тут нема жодного сумніву. Лице набрякло, живіт надутий…»

«Але його не втопили, — зауважив Вільям, — інакше він би чинив убійникові опір, і навколо ванни були б сліди розхлюпаної води. А натомість тут повний лад, чистота, немов Беренґарій нагрів собі води, налив її у шаплик і з власної волі ліг у неї».

«Нічого дивного, — сказав Северин. — Беренґарія часто хапали корчі, і я сам не раз казав йому, що тепла купіль — добрий засіб для того, щоб заспокоїти збуджене тіло і дух. І він не раз просив у мене дозволу піти до лазні. Мабуть, так само він зробив і цієї ночі…»