Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 43

«Спаси мене ab ore leonis [132]», — моливсь я, засинаючи.

Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ,

де, хоч розділ цей короткий, старець Алінард повідає чимало цікавого про лабіринт і підказує, як в нього увійти

Я прокинувся, коли вже майже вибило годину вечірньої трапези. Я почував себе отупілим від сну, бо денний сон — то немов плотський гріх: що більше його, то більше його хочеться, та однаково почуваєш себе нещасливим, ситим і спраглим водночас. Вільяма у його келії не було, очевидно, він устав набагато раніше. Після недовгих пошуків я побачив, як він виходить з Вежі. Він сказав мені, що був у скрипторії, переглядав каталог і спостерігав за працею ченців, намагаючись доступитися до Венанцієвого стола, щоб продовжити пошуки. Але схоже було, що то з однієї причини, то з другої кожен намагався не дати йому шукати між тими паперами. Спершу до нього підійшов Малахія, щоб показати якісь цінні мініатюри.

Тоді морочив йому голову Бенцій під не вартими жодної уваги приводами. Ще пізніше, коли він знову був узявся за пошуки, біля нього почав крутитися Беренґарій, пропонуючи свою допомогу.

І врешті Малахія, зрозумівши, що учитель мій таки серйозно намірився зайнятися Венанцієвими речами, прямо у вічі сказав йому, що перед тим, як мишкувати між паперами небіжчика, годилося б дістати дозвіл настоятеля; мовляв, він сам, хоч і бібліотекар, утримався від цього, з огляду на шанобу і дисципліну; в кожному разі, до цього стола ніхто не підходив, як просив його подбати Вільям, і ніхто не підійде, аж поки настоятель не дасть своєї згоди. Вільям нагадав йому, що настоятель дав дозвіл провадити розслідування в цілій обителі, а Малахія не без єхидства спитав, чи настоятель призволив йому також вільно пересуватися по скипторії, а може й, не доведи Господи, по бібліотеці. Вільям зрозумів, що не варто мірятися силами з Малахією, хоча всі ці маневри і страхи навколо Венанцієвих паперів, звісна річ, ще дужче розпалили його бажання дізнатись про це більше. Але він так рішуче намірився повернутися туди вночі, хоч і не знав ще, як це зробити, що вирішив не здіймати зайвого галасу. Але думка про реванш, очевидно, не була йому чужа, і якби його не надихала спрага істини, вона могла б здатися гідною осуду ознакою впертості.

Перед тим як іти до трапезної, ми ще прогулялися трохи по кружґанку, щоб розвіяти лишки сонливості у холодному вечірньому повітрі. Там все ще походжало кілька ченців, заглибившись у розважання. У садку поряд з двориком ми помітили старезного Алінарда з Ґроттаферрати, який, кволий вже на тілі, більшість часу, коли він не молився в церкві, проводив між рослинами. Він сидів під зовнішньою аркадою, немов зовсім не відчуваючи холоду.

Вільям звернувся до нього з кількома словами привітання, і старий, схоже, втішився, що хтось зупинився побалакати з ним.

«Погожий нині день», — мовив Вільям.

«Божою милістю», — відповів дідуган.

«Погожий на небі, зате похмурий на землі. Ви добре знали Венанція?»

«Якого Венанція? — спитав старий. Тоді вогник зблиснув у нього в очах. — А-а, той хлопець, що загинув. То звір блукає по обителі…»

«Який звір?»

«Великий звір, що виходить з моря… Сім голів має, і десять рогів, а на рогах десять діадем, на головах же — три імена блюзнірчі. Звір, схожий на леопарда, з лапами, як у ведмедя, і пащею, як у лева… Я бачив його [133]».

«Де ви його бачили? В бібліотеці?»

«В бібліотеці? Чому в бібліотеці? Вже багато років я не буваю в скрипторії і ніколи не бував у бібліотеці. В бібліотеці не був ніхто. Я знав тих, хто ходив у бібліотеку…»

«Хто це, Малахія, Беренґарій?»

«О, ні… - хрипко засміявся старий. — То було раніше. Бібліотекар, який був до Малахії, дуже давно…»

«Хто то був?»

«Не пам'ятаю, він помер, коли Малахія був ще молодий. А той, що був до Малахієвого учителя, за моїх молодих літ був молодим помічником бібліотекаря… Але в бібліотеку я ніколи й ногою не ступав. Лабіринт…»

«Бібліотека — це лабіринт?»

«Hunc mundum tipice laberinthus denotat ille, — неуважно зацитував старець. — Intranti largus, redeunti sed nimis arms [134]. Бібліотека — се великий лабіринт, знак того лабіринту, яким є світ. Увійдеш і не знаєш, чи вийдеш. Не вільно виходити за Геркулесові стовпи…»

«То ви не знаєте, як увійти в бібліотеку, коли двері Вежі зачинені?»

«Аякже, знаю, — відповів старий, — багато хто знає. Шлях веде через оссарій. Можна пройти через оссарій, але не хочеться йти через оссарій. Мертві-бо монахи чувають».

«Чувають мертві монахи чи ті, що поночі блукають по бібліотеці зі свічкою?»

«Зі свічкою? — Старий, схоже, здивувався. — Ніколи не чув про це. Мертві монахи лежать в оссарії, кістки поступово падають туди з кладовища і громадяться, охороняючи прохід. Ти ніколи не бачив вівтаря каплиці, яка веде до оссарію?»

«Третя зліва після трансепту?»

«Третя? Може бути. Та, де на вівтарі вирізьблено тисячу кістяків. Четвертий череп праворуч, натисни на його очі… І ти в оссарії. Але не йди туди, я ніколи туди не ходив. Настоятель не велить».

«А звір, де ви бачили звіра?»

«Звір? А-а, Антихрист… Він ось-ось гряде, тисячоліття скінчилося, ми його чекаємо…»

«Але ж тисячоліття скінчилось триста років тому, і він тоді не прийшов…»

«Антихрист приходить не тоді, коли минає тисячоліття. Коли минає тисячоліття, настає царство праведних, а відтак приходить Антихрист, щоб ввести в оману праведних, і тоді гряде остаточний герць…»

«Але ж праведні царюватимуть тисячу років, — мовив Вільям. — Або вони царювали від Христової смерті і до кінця першого тисячоліття, а отже саме тоді мав прийти Антихрист, або вони ще не царювали, і Антихрист ще далеко».

«Тисячоліття слід рахувати не від смерті Христа, а від Константинового дару [135]. Якраз минає тисяча років…»

«Отже, царство праведних кінчається?»

«Не знаю, нічого вже не знаю… Я зморився. Рахувати важко. Беатус з Лієбани рахував, спитай у Хорхе, він молодий, добре пам'ятає… Але часи доспіли. Хіба ти не чув семи сурем?»

«Яких семи сурем?»

«Ти не чув, як помер той перший хлопець, мініатюрист? Перший ангел засурмив, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров'ю. І другий ангел посурмив, і третина моря зробилася кров'ю… Хіба той другий хлопець не загинув у морі крові? Стережіться третьої сурми! Вимре третина створінь, що живуть у морі [136]. То кара Божа. Цілий світ навколо обителі заражений єрессю, мені казали, що на римському престолі возсідає звироднілий Папа, який використовує гостію для чорнокнижницьких обрядів і годує нею своїх рибок… І в нас хтось порушив заборону, зламав печаті лабіринту…»

«Хто вам це сказав?»

«Я чув це, всі шепочуться, що гріх вступив у нашу обитель. Маєш трохи гороху?»

Звернене до мене запитання здивувало мене. «Ні, гороху не маю», — відказав я збентежено.

«Наступного разу принеси мені гороху. Я тримаю горошини в устах — бачиш, які у мене бідолашні беззубі вуста-аж поки всі вони не розм'якшаться. Від них прибуває слини, aqua fons vitae [137]. Завтра принесеш мені гороху?»

«Завтра принесу вам гороху», — сказав я йому. Але він уже задрімав. Ми залишили його і пішли до трапезної.

«Що ви думаєте про те, що він сказав?» — спитав я учителя.

«Він спочиває у лоні божественного безуму, властивого столітнім мужам. В його словах важко відрізнити істину від фальшу. Але, гадаю, він повів нам, як проникнути у Вежу. Я бачив, з якої каплиці вийшов Малахія минулої ночі. Там справді є кам'яний вівтар, а в основі вівтаря вирізьблено черепи, нині ввечері спробуєм».

Другого дня ПОВЕЧЕР'Я,

де відчиняється вхід у Вежу, по якій блукає таємничий відвідувач, вигулькує таємне послання, написане чорнокнижницькими знаками, і щезає, заледве знайдена, книга, пошуки якої триватимуть протягом багатьох інших розділів, та й не останньою пригодою є крадіжка цінних Вільямових лінз

Вечеря пройшла у скорботі й тиші. Минуло понад дванадцять годин від того часу, коли було знайдено труп Венанція. Усі нишком позирали на його порожнє місце за столом. Коли настала пора повечер'я, вервечка монахів похоронним походом попрямувала на хори. На богослужінні ми стояли в наві і не спускали третьої каплиці з ока. Світла було мало, і, побачивши, як Малахія виринув з темряви і пішов на своє місце, ми не могли вгледіти, звідки достеменно він вийшов. В кожному разі ми відійшли у затінок і сховались у бічній наві, щоб ніхто не помітив, що ми зосталися в церкві після закінчення служби. У каптурі я мав каганець, який потаймиру поцупив був у кухні під час вечері. Згодом ми запалили його від великого бронзового триніжка, який світився цілу ніч. Я мав також новий ґніт і багато оливи. Світла мало нам вистачити надовго.