Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 17

Після Целестина V папський престол посів Боніфацій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela [46], якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.

Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків — наприклад, у Климента V — мирно відділитися від ордену. Думаю, вони б таки цього домоглися, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він написав королю Сицилії, аби той прогнав цих ченців зі своїх земель, де чимало з них знайшли собі притулок; і повелів закували в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів.

Йому це, мабуть, дорого коштувало, адже багато хто з курії був супротивний цьому. А Убертин з Кларенцем таки допросилися, щоб їм дали змогу покинути орден, і першого прийняли бенедиктинці, а другого — целестинці. Але до тих, хто й далі жив вільним життям, Йоан був безжалісним, повелівши інквізиції переслідувати їх, і чимало з них було спалено.

Адже він розумів, що знищити лихе насіння братчиків, які підривали основи авторитету церкви, можна, лише засудивши твердження, на яких вони грунтували свою віру. Вони говорили, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної, тому Папа засудив цю ідею як єретичну. І то була вельми дивна річ, бо незрозуміло, як Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий; але річ у тім, що за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітула францисканців, яка схвалила цю тезу, і так, засудивши одних, Папа засуджував й других. Як я вже казав, капітула ся завдала великої шкоди його боротьбі проти цісаря, і це було найголовніше. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, і з того, що вичитав на сторінках Arbor Vitae,зрозумів містичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли він, навчаючись в Парижі, утікав од богословських спекуляцій і уявляв, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка відкрила перед ним скарби містичного життя і поклоніння хрестові; усвідомив я й те, чому одного дня його зверхники, стурбовані запалом його проповідей, відіслали його на усамітнення до Верни.

Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В'єнський собор, усунувши ворожих спіритуалам францисканських настоятелів, декреталією Ехіvi de paradiso [47]зобов'язав спіритуалів жити миром в лоні ордену, а цей поборник самовідречення відмовився піти на цей розсудливий компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Великий ратник сей зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П'єра Ольє (до яких він сам колись належав) й осудив братів з Нарбони і Безьє. Але Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам'яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, спершу порадивши, а відтак наказавши вступити до клюнійського чину. Убертин, хоч на позір такий безборонний і вразливий, був, очевидно, досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Ґамблу у Фландрії, але так туди й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.

Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати сього невгамовного чоловіка як єретика, який mundum discurrit vagabundus [48]. Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.

«Вільяме, — говорив він, — мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі».

«Хто хотів твоєї смерті? Йоан?»

«Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні… Вільяме, ти знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля».

«То хто ж бажав тобі зла?»

«Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п'ять років тому. Два роки до того було засуджено нарбонських беґінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався — до речі, коли він приїздить?»

«Буде тут через два дні».

«Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Перуджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п'ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо!» Він сховав голову між руки.

«Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання?» — спитав Вільям.

«Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж — сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам'ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю…»

«Я читав її, Михаїл мені показував».

«Й серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи…»

«Дурень», — мовив Вільям.

«Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому».

«Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з легатів. Бережи нас, Господи!».

«Але він — прибічник тез Перуджійської капітули», — сказав Убертин.

«В тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників».

«Правду мовлячи, — сказав Убертин, — тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні… Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди — чисте тобі божевілля».

«Не таке вже й божевілля, — мовив Вільям. — Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам'ятки і з деяких творів П'єра Ольє».

«Ти? — радісно-здивовано вигукнув Убертин. — Отже, ти признаєш мою рацію!»