Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 14

Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині — різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли мої очі врешті звикли до напівзатінку, мій погляд раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura [34]), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.

Я уздрів престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, маєстатичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на обличчя і груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагду. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу я уздрів чотирьох страхітливих звірів — страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.

Утім, не всі вони виглядали страхітливо, бо чоловік, який простягав книгу, ліворуч од мене (і праворуч од Сидячого), здався мені прекрасним і лагідним. Зате жахливим постав переді мною орел з могутніми кігтями, що розпростер свої великі крила з протилежного боку — дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пір'я наїжене. В ногах Сидячого, під двома першими постатями — ще двоє, телець і лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзі, тулубами вони відвернулись од престол а, а повернулись до нього головами, скрутивши спину і шию у рвучкому пориві, боки їх тріпотали, а кінцівки зводились немов у передсмертній судомі, пащі їхні були роззявлені, а хвости, по-зміїному згорнуті в кільце, закінчувалися язиками полум'я. Обидва вони були крилаті, обидва увінчані німбами, і попри страхітливу подобу, не були то створіння пекельні, а небесні, і виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих і мертвих.

Навколо престолу, обіч чотирьох звірів і під ногами Сидячого, немов просвічуючи крізь прозорі води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сідалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у біле й увінчаних золотом. Вони розташувались відповідно до трикутної структури тимпана і сливе заповнювали ціле поле бачення — внизу семеро і ще семеро, вище — троє і троє, і на самій горі, поруч з троном — двоє і двоє. Дехто з них тримав у руках старовинну віолу, а дехто — чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полоні екстазу; обличчя їхні були повернуті до Сидячого, якому вони співали хвалу, а члени такі ж викручені, як кінцівки звірів, щоб усі вони могли бачити Його; але викручені вони були не по-звіриному, а в такт порухів екстатичного танцю — так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега — і зусібіч погляди їхніх зіниць, всупереч законам розміщення тіл, незмінно збігалися в єдиній осяйній точці. Яка гармонія самозабуття і поривів, неприродних, але таких витончених поз, який злад у містичній мові членів, чудом звільнених від тяжкості тілесної матерії; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сеє зібрання опинилось у владі рвучкого вітру, подуву життя, несамовитої насолоди, і ликування їхнє чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!

Замешкані Духом й осяяні одкровенням тіла та члени, зсудомлені зачудуванням лики, взнеслі од захвату погляди, роз'ятрені любов'ю щоки, розширені блаженством зіниці; одного пойняла ніжна туга, другого пронизала тужлива ніжність, того преобразило здуміння, а того омолодило радіння; й усе співає нову піснь — риси облич, бганки тунік, порухи і натужність кінцівок, вуста, напіврозтулені усміхом вічної хвали. А під ногами у старших і над ними, дугою здіймаючись і симетричними смугами пробігаючи над престолом і над чотириликим товариством, усі на один кшталт — учинило-бо їх мистецьке вміння взаємно сумірними — однакі у розмаїтості й розмаїті в однакості, одноцілі у різності й різні в досконалій одноцілості, у подиву гідній сумірності частин з утішною м'якістю барв, дивогідне співзвуччя і злагода не схожих між собою голосів, сув'язь, укладена на манір струн цитри, охоча й уважлива до незникомої спорідненості глибокою внутрішньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемінній грі різнозвуччя, плетиво і злука створінь не сумірних і заразом сумірених, діло любовної сполуки за законом водночас небесним і людським (незламні бо й непорушні узи миру, любові, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, світла, сяйва, виду й постаті), рясногранна й іскрометна рівновартість форм, що виблискують над домірними частинами матерії — отак-от сплелося там усе квіття й листя, усе пагіння, кущі й суцвіття усеньких зел, що красять сади землі й небес: фіалка, зіновать, чебрець, лілея, купальниця, нарциз, кала, акант, мальва, мирра і пахуча розрив-трава.

Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощів і величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радісному гімні, око моє, мандруючи задомірним ритмом круглих ажурових віконець в ногах у старших, дісталося до сплетених разом постатей, що становили цілість із серединним пілястром, який підтримував тимпан. Чим були і яке символічне послання несли ці три пари левів, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, задніми лапами спершись об землю, а передні поклавши на спину свого товариша — скуйовджена грива спадає зміястими кучерями, паща роззявилася у грізному рикові, а самі вони немов злилися з самим тілом пілястра, опутані плетивом виноградних пагонів? Дух мій дещо вспокоїли поставлені обабіч пілястра, щоб приборкати диявольську натуру левів, велячи їм символічно вістити про речі вишні, дві неприродно витягнуті людські постаті, такі ж заввишки, як і сама колона, що їх віддзеркалювали ще дві такі ж фігури, розміщені навпроти і симетрично до них по обидва боки розписаних із зовнішніх боків контрфорсів, де починалися одвірки дубових дверей: були то постаті чотирьох старців, і з непомильних прикмет я впізнав у них Петра і Павла, Єремію та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тієї ж матеріальної природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроці, піднісши довгі кістляві руки з розчепіреними пальцями, наче крила, і наче крила були їхні бороди та кучері, розмаяні пророчим вітром, і бганки довгополих одінь, що хвилювали й бурунилися, порушувані довжелезними ногами. Ледве відірвавши зачароване око від сього загадкового багатоголосся святих кінцівок і пекельних з'яв, я уздрів, — обіч порталу, під глибокими арками, вирізьблені подекуди на підпорах, у прогалинах між тендітними колонами, які спомагали їх і прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капітелях кожної колони, звідки вони розгалужувалися до гущавини арок, — інші страхітливі для ока дивовиддя, присутність яких у сім місці виправдовувала хіба лиш їхня інакомовна сила, могуття притчі або ж моральна наука, яку вони несли у собі: уздрів я хтиву жінку, голу й обдерту зі шкіри, яку пожирали огидні ропухи й висисали гади, а поруч з нею — череватого сатира з грифонячими ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собі самому вічне прокляття; й уздрів скупого, що закляк у смертній судомі на своєму ложі з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бісів, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобі немовляти (гай-гай, ніколи не народитися йому для вічного життя); і уздрів гордівливого, якого осідлав нечистий, встромляючи пазурі йому в очі, а поруч двоє гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, між ними, над ними і під ними — ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри — немов всяку звірину з бестіярію Сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зібрався на сходини, щоб постати переддвер'ям, темною хащою, пустищем безнадійного вигнання супроти з'яви Сидячого на тимпані, супроти його обітованого й грізного лику; вони, поборені в Армагеддоні, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно відділити живих від мертвих. І, мало не зомлівши від сього марева, не маючи певності, чи я у приязному місці, а чи у падолі Страшного суду, я впав у сум'яття й заледве стримав плач; мені причулися (а може, я й справді чув?) голоси і привиділися образи, які я пам'ятав зі своєї послушницької юності, коли вперше читав священні книги і ночами розважав на Мелькських хорах; і в очманінні своїх знесилених і змучених чуттів я почув голос грімкий, який, немов сурма, прорік: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз і роблю), й уздрів я сім золотих лампад, а посеред них — Єдиного, подібного до синів чоловічих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова його й волосся були білі, мов вовна білосніжна, очі — мов полумінь вогню, ноги — мов розпечена в печі бронза, голос — мов шум великої води; у правиці держав він сім зірок, а з уст йому виходив двосічний меч. Й увидів я, як розчинились у небі ворота, і Сидячий постав переді мною подібним до ясписа і сардія, і райдуга була навкруг престолу, а від престолу виходили громи і блискавиці. І взяв Сидячий в руки гострий серп і скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі [35]»; і Сидячий скинув додолу серпа свого, і земля була вижата.