Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 124

«Але ж, учителю, — відважився я з болем у голосі, - тепер ви так говорите, бо душа ваша глибоко зранена. Але істина існує — та сама істина, яку ви відкрили нині вночі, до якої ви дійшли, тлумачачи сліди, які ви прочитали за минулі дні. Хорхе переміг, але ви перемогли Хорхе, бо розкрили його план…»

«Ніякого плану не було, — мовив Вільям, — і розкрив я його через помилку».

Твердження суперечило саме собі, і я не зрозумів, чи Вільям справді хотів цього. «Але ж це правда, що сліди на снігу вказували на Гнідого, — сказав я, — правда, що Адельм наклав на себе руки, правда, що Венанцій не втопився в глеку з кров'ю, правда, що лабіринт влаштований саме так, як ви й казали, правда, що у finis Africae можна увійти, натиснувши на слово quatuor, правда, що таємнича книга була книгою Арістотеля… Я б міг і далі перелічувати всі ті істини, які ви відкрили, послуговуючись своїми знаннями…»

«Я ніколи не сумнівався в істинності знаків, Адсо — це єдине, що має людина, щоб орієнтуватися у світі. Чого я не зрозумів, то це зв'язку між ними. Я вислідив Хорхе, ідучи за апокаліптичною схемою, яка, здавалось, пояснює всі злочини, але вона була випадковістю. Я вислідив Хорхе, шукаючи призвідника всіх злочинів, а натомість ми виявили, що фактично кожен злочин мав іншого призвідника, або й не мав його. Я вислідив Хорхе, шукаючи план, укладений звироднілим, раціональним умом, а плану ніякого не було, точніше, самого Хорхе здолав його ж початковий план, а відтак розпочався цілий ланцюг причин, супутніх причин, суперечливих між собою причин, які розгорталися самочинно, творячи пов'язання, які не залежали від жодного плану. Який хосен з цілої моєї мудрості? Я поводився, як упертюх, переслідуючи якусь примару ладу, а я б мав добре знати, що немає ладу у вселенній».

«Але, уявляючи собі хибний лад, ви все ж до чогось дійшли…»

«Ти сказав чудову річ, Адсо, велике тобі спасибі. Лад, що його уявляє собі наш розум, це немов сіть або ж драбина, яка слугує для того, щоб кудись дістатися. Але опісля цю драбину слід відкинути, бо ми бачимо, що хоч вона й стала нам в пригоді, сама вона позбавлена сенсу. Еr muoz gelochesame die Leiter abewerfen, so er an ir ufgestigen ist… [311]Так кажуть?»

«Так кажуть моєю мовою. Хто це сказав?»

«Один містик з твоїх країв. Він написав це десь, вже й не пам'ятаю де. І не потрібно, щоб цей рукопис колись знову віднайшовся. Єдині потрібні істини — це знаряддя, яких потім треба позбутися».

«Ви нічого не можете собі закинути, ви зробили все, що було у вашій змозі».

«Все, що було в людській змозі, а це небагато. Важко змиритися з думкою, що у вселенній не може бути ладу, бо він образив би свобідну волю Бога і Його всемогутність. Тому Божа свобода є вироком для нас, чи принаймні вироком для нашої гордині».

Вперше і востаннє у своєму житті я насмілився висунути богословське твердження: «Але хіба може існувати необхідне буття, цілковито виткане з можливого? Яка ж тоді різниця між Богом і первовічним хаосом? Хіба ствердження абсолютної всемогутності Бога і Його абсолютної непідвладності Його власним рішенням не тотожне доказові того, що Бога нема?»

Вільям глянув на мене, але риси його обличчя не відобразили жодного почуття: «Хіба міг би мудрець передавати свої знання іншим, якби відповів на твоє запитання ствердно?» Я не зрозумів смислу його слів: «Ви маєте на увазі, - спитав я, — що знання не можна було б здобувати і передавати, якби не було самого критерію істинності, чи що ви не змогли б більше передавати свої знання, бо інші вам би цього не дозволили?»

В ту мить частина даху опочивалень з величезним гуркотом завалилася, і вгору здійнялася хмара іскор. Частина овець і кіз, які блукали по дворі, пробігла повз нас, несамовито мекаючи. Промчав також, горлаючи, гурт челядників, які мало нас не затоптали.

«Завелике сум'яття тут, — мовив Вільям. — Non in commotione, non in commotione Dominus [312]».

ОСТАННІЙ АРКУШ

Обитель горіла три дні і три ночі, й останні зусилля були марні. Уже вранці сьомого дня нашого побуту в тому місці, коли ті, що уціліли, зрозуміли, що жодної будівлі не вдасться врятувати, коли завалилися зовнішні мури найпишніших споруд, а церква, немов згортаючи сама себе, проковтнула власний шпиль, нікому вже не хотілося боротися проти кари Божої. Дехто ще бігав по останні відра води, але дедалі млявіше, а тимчасом розмірено горіла капітулярна зала разом з розкішними абатовими палатами. Заки вогонь досяг віддаленого краю майстерень, челядники вже давно винесли скільки могли начиння та реманенту, а тепер бігали по пагорбі, щоб виловити бодай частину тварин, які в нічному сум'ятті втекли за межі мурів.

Я бачив, як дехто з челяді пробував проникнути у те, що залишилося від церкви: вони, мабуть, намагалися дістатися до крипти зі скарбницею, щоб перед тим, як утекти, прихопити зі собою дещо з коштовностей. Не знаю, чи їм це вдалося, чи крипта завалилася і разом з нею під землю запалися й ці невдатні мародери, силкуючись пробратися в неї.

Тим часом надійшли люди з селища, щоб допомогти або щоб і собі спробувати розжитися на якесь добро. Мертві здебільшого зосталися під усе ще охопленими вогнем руїнами. На третій день, перев'язавши поранених, похоронивши трупи, які не були привалені руїнами, ченці та всі інші зібрали своє добро і покинули це прокляте Богом місце, яке все ще диміло. Не знаю, куди вони подалися. Ми з Вільямом покинули ці місця, осідлавши двох коней, які загубилися в лісі і яких можна було вважати res nullius [313]. Ми вирушили на схід. Діставшись знову до Боббіо, ми отримали лихі новини про цісаря. Коли він прибув до Риму, народ коронував його. Вважаючи, що всяке замирення з Йоаном неможливе, він обрав антипапу, Николу V. Марсилія було призначено духовним намісником Риму, але чи то з його вини, чи через його слабкість у тому місті стали коїтися речі, про які сумно розповідати. Вірних Папі священиків, які не хотіли відправляти месу, тортурували, настоятеля монастиря августинців кинули в острог на Капітолії. Марсилій та Жан де Жанден проголосили Йоана єретиком, а Людовік звелів винести йому смертний вирок. Але імператор надуживав своєю владою, налаштував проти себе місцевих синьйорів, забирав гроші з громадської скарбниці. Чуючи ці новини, ми зволікали з поїздкою до Риму, і я зрозумів, що Вільям не хоче бути свідком подій, які зводили нанівець його сподівання.

Діставшись до Помпози, ми прознали, що Рим збунтувався проти Людовіка, він повернувся до Пізи, а до папського міста тріумфально повернулися Йоанові легати.

Тим часом Михаїл Чезенець усвідомив, що його присутність в Авіньйоні нічого не дала, ба навіть почав боятися за своє життя і втік, приставши в Пізі до Людовіка. У той час імператор втратив також підтримку Кастручча, синьйора Лукки і Пістої, який помер.

Коротше кажучи, передбачаючи події і знаючи, що Баварець подасться до Мюнхена, ми змінили напрям своєї подорожі і вирішили дістатися туди ще перед ним, та й зрештою Вільям відчував, що в Італії йому стає небезпечно. У наступні місяці та роки Людовік зрозумів, що союз синьйорів-гібеллінів розпадається, а через рік антипапа Никола здався Йоанові, з'явившись перед ним з мотузкою на шиї.

Коли ми прибули до Мюнхена, мені довелося з великими сльозами розлучитися з добрим моїм учителем. Доля його була непевна, а родичі мої воліли, щоб я вернувся до Мелька. Від тієї трагічної ночі, коли Вільям перед руїнами абатства розкрив мені свій відчай, за мовчазною згодою ми більше не говорили про цю історію. І не згадали про неї під час нашого болісного прощання.

Мій учитель дав мені чимало гарних порад щодо моїх майбутніх студій і подарував лінзи, які зробив йому Никола, адже він повернув собі свої. Ти ще молодий, сказав він мені, але колись вони тобі знадобляться (і справді, зараз, пишучи ці рядки, я маю їх на носі). Відтак міцно, з батьківською ніжністю обійняв мене, і ми розсталися.