Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 114

Я був такий зворушений і зневолений, що готовий був присягнути. І ти, мій добрий читальнику, не міг би тепер читати сей вірний мій літопис. Але тут втрутився Вільям, та не тому, що він не хотів, аби я присягав: то була чисто інстинктивна реакція, ця сцена його дратувала, він хотів зупинити настоятеля й розбити ті чари, які той тут наснував.

«До чого тут хлопець? Я поставив вам запитання, попередив про небезпеку, я просив вас сказати мені ім'я… Ви б тепер хотіли, щоб і я поцілував ваш перстень і забув усе, про що дізнався й що запідозрив?»

«Що ж, ви… — меланхолійно промовив настоятель, — хіба я можу сподіватися, що жебрущий чернець зрозуміє красу наших традицій і пошанує нашу повздержливість, наші таємниці і секрети, які ми бережемо заради християнської любові?.. Так, заради любові! І почуття честі, і обітницю мовчання, на якій спочиває наша велич… Ви говорили мені про якусь дивну історію, неймовірну історію. Заборонена книга, заради якої вбивство йде за вбивством; хтось знає те, що мав би знати тільки я… Небилиці, безглузді теревені. Розкажіть це всім, якщо хочете, ніхто вам не повірить. А якщо навіть якась частка цих ваших породжених буйною уявою припущень і правдива… то що ж, усе знов повертається під мою оруду і під мою відповідальність. Я подбаю про все, бо маю для цього засоби і владу. Я зле вчинив із самого початку, що попрохав чужу людину, нехай і мудру, нехай і варту довіри, розслідувати події, які належать лише до сфери моєї відповідальності. Але ви зрозуміли, ви здогадались, що із самого початку я вважав, що тут ідеться про порушення обітниці чистоти, і хотів (як необережно з мого боку!), щоб хтось інший сказав мені те, що я почув на сповіді. Гаразд, ось ви мені й сказали. Я вельми вдячний за те, що ви зробили або пробували зробити. Зустріч посольств відбулася, ваша місія тут скінчилась. Гадаю, вас із нетерпінням чекають при імператорському дворі, без такої людини, як ви, важко довго обходитися. Даю вам дозвіл покинути обитель. Мабуть, нині вже пізно, я б не хотів, щоб ви їхали після заходу сонця, в дорозі небезпечно. Вирушите завтра, рано-вранці. Ні, не дякуйте мені, мені було дуже приємно, що ви побули серед нас, як брат серед братів, і дали нам нагоду проявити гостинність. Тепер ідіть з вашим новіцієм готуватись до від'їзду. Завтра на світанку я ще прийду попрощатись з вами. Дякую від щирого серця. Ясна річ, не варто далі розслідувати ці справи. Не баламутьте ще більше ченців. Можете йти».

Нас не просто відпустили, нам вказали на двері. Вільям кивнув на прощання, і ми зійшли по сходах вниз.

«Що це значить?» — спитав я. Я більш нічого не розумів.

«Спробуй сформулювати гіпотезу. Ти мав би вже навчитися, як це робиться».

«Отже, я навчився, що маю сформулювати принаймні дві гіпотези, одну протилежну до другої, і обидві неймовірні. Гаразд, тоді… - я ковтнув слину: висування гіпотез бентежило мене. — Перша гіпотеза: настоятель усе вже знав і вважав, що вам нічого не вдасться розкрити. Він доручив вам це раніше, коли загинув Адельм, але поступово зрозумів, що вся ця історія далеко заплутаніша і певним чином торкається і його, а тому не хоче, щоб ви розплутали цей клубок. Друга гіпотеза: настоятель ніколи нічого не підозрював (чого саме не підозрював — не знаю, бо не знаю і того, що зараз у вас на мислі). Але в кожному разі він, як і раніше, думав, що причиною всьому є сварка між… ченцями-содомітами… А тепер ви відкрили йому очі, він раптом зрозумів щось жахливе, згадав якесь ім'я і точно знає, на кому лежить відповідальність за злочини. Тепер, щоб врятувати добру славу обителі, він прагне розв'язати цю справу сам, тому хоче, щоб ви поїхали геть».

«Гарна робота. Ти починаєш міркувати як належить. Так, цілком зрозуміло, що в обох випадках наш настоятель стурбований тим, як зберегти репутацію монастиря. Ким би він не був — убивцею чи майбутньою жертвою, він не хоче, щоб новини, які плямують честь цієї святої громади, дісталися по той бік гір. Можеш повбивати його ченців, але не руш честі його обителі. Ех, а щоб його… — Вільям розгнівався. — Вельможний вилупок, індик набундючений, уся знаменитість його в тім, що він хоронив Аквінця, міх роздутий, який існує лише тому, що носить каблучку завбільшки з дно склянки! Зарозумілець нікчемний, всі ви, клюнійці, гонористі, гірші від світських вельмож, найможновладніші з можновладців!»

«Учителю…» — докірливо почав я, зачеплений за живе.

«Помовч мені, ти теж з того самого тіста. Серед вас нема посполитих, ані їхніх синів. Якщо до вас приб'ється якийсь селянин, може, ви його й приймете, але вчора я бачив — в разі чого ви не завагаєтесь видати його світській владі. А своїх ні, своїх ви покриваєте. Виявивши провинного, Аббон годен вколошкати його у своїй крипті зі скарбами і порозпихати його шматки по релікваріях, аби лиш честь абатства не зазнала шкоди… Дати якомусь там францисканцеві, міноритові-простолюдцеві розворушити гадючник у сім святім домі? Е-е, ні, цього Аббон нізащо не може дозволити. Вельми вдячний, брате Вільям, Цісар потребує вас, бачите, який у мене чудовий перстень, бувайте здорові. Але змаг тут вже не так між мною і Аббоном, як між мною і цілою тією історією. Я не покину цих мурів, поки всього не знатиму. Він хоче, щоб завтра вранці я забрався геть? Гаразд, він тут хазяїн, але до завтрашнього ранку я мушу про все дізнатися. Мушу».

«Мусите? Хто ж вас тепер змушує?»

«Ніхто нас не змушує до знань, Адсо. Ми просто мусимо знати і все. Навіть ризикуючи, що розуміння наше буде хибне».

Я все ще був у полоні збентеження і приниження від Вільямових слів проти мого чину і його старших. І я спробував почасти виправдати Аббона, формулюючи третю гіпотезу, адже в мистецтві цім, як мені здавалось, я вже набув великої вправності: «Ви не розглянули третьої можливості, мосьпане, — мовив я. — За ці дні ми помітили — а нині вранці, після звірень Николи і пересудів, які ми почули в церкві, це стало цілком ясно, — що тут є група ченців-італійців, які криво дивляться на те, що один за одним бібліотекарями стають чужинці; вони звинувачують настоятеля, що той не дотримується традиції, і, наскільки я зрозумів, ховаються за плечима старого Алінарда, висуваючи його перед себе, наче штандарт, і вимагають, щоб урядування в обителі змінилося. Усе це я добре збагнув, бо ще у своєму монастирі не раз чув про подібні суперечки, натяки та інтриги. Тому абат, можливо, боїться, що ваші відкриття дадуть зброю в руки його неприятелям, і хоче залагодити все це дуже обережно…»

«Можливо. Але він однаково міх роздутий і сам накликає на себе смерть».

«То що ви думаєте про мої припущення?»

«Скажу тобі пізніше».

Ми вийшли на кружґанок. Вітер ставав дедалі лютішим, світло слабшало, хоч всього лише недавно минув дев'ятий час. День хилився до заходу, і часу нам залишалось небагато. На вечірні настоятель, звісно, попередить ченців, що Вільям більше не має жодного права розпитувати їх і ходити, куди забажає.

«Вже пізно, — сказав Вільям, — а коли часу лишається обмаль, не дай Бог втратити спокій. Ми мусимо діяти так, ніби перед нами — вічність. Мені треба вирішити проблему, як проникнути у finis Africae, бо саме там ми знайдемо остаточну відповідь. Тоді нам треба буде врятувати ще одну людину, але я ще не знаю, кого саме. Врешті, можна очікувати, що поблизу стаєнь щось трапиться, тому ти маєш тримати їх на оці… Дивись-но, яка біганина…»

І справді, простір між Вежею і двориком заповнився жвавою метушнею. Нещодавно з абатових палат вийшов якийсь новіцій і побіг до Вежі. Тепер звідти вийшов Никола і попрямував до опочивалень. В одному кутку той сам гурт, який ми бачили вранці, - Пацифік, Аймар і Петро — про щось жваво розмовляв з Алінардом, немов намагаючись переконати його.

Тоді, схоже, вони щось вирішили. Підтримуючи Алінарда, який ще далі вагався, Аймар попрямував разом з ним до апартаментів абата. Вони саме заходили, коли з опочивальні вийшов Никола, ведучи туди ж Хорхе. Він побачив, як ті двоє входять, шепнув щось Хорхе до вуха, старий похитав головою і вони далі попрямували до капітули.