Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 104

«Амінь!» — в один голос відповіли всі.

Без жодного згуку монахи вервечкою посунули до своїх опочивалень. Не бажаючи розмовляти, розійшлися мінорити і люди Папи, спраглі усамітнення й відпочинку. Серце моє сповнилось важкістю.

«Спати, Адсо, — сказав мені Вільям, піднімаючись по сходах притулку для прочан. — Нинішній вечір не найкращий час для блукань. Бернардові Гі може спасти на думку прискорити кінець світу, починаючи з наших тіл. Завтра нам треба бути на полуношниці, бо відразу після неї Михаїл та інші мінорити від'їздять».

«Бернард зі своїми в'язнями також від'їздить?» — спитав я ледь чутно.

«Ясна річ, йому більше нічого тут робити. Він, либонь, хоче прибути до Авіньйона раніше від Михаїла, але так, щоб його прибуття збіглося з процесом над келарем — міноритом, єретиком і вбивцею. Огнисько, на якому спалять келаря, умилостивлювальною похіднею освітить першу зустріч Михаїла з Папою».

«А що станеться з Сальватором… і з дівчиною?»

«Сальватор поїде з келарем, бо має свідчити на його процесі. Можливо, що взамін за цю послугу Бернард подарує йому життя. Може, дасть йому втекти, а тоді звелить убити. А може, й справді дасть йому щезнути, бо такі, як Сальватор, не цікавлять таких, як Бернард. Хтозна, може, він скінчить життя головорізом у якійсь діброві в Ланґедоку».

«А дівчина?»

«Я казав тобі, вона — пожива для вогню. Але її спалять раніше, по дорозі, як науку якомусь катарському селищу вздовж берега. Я чув, що Бернард має зустрітися зі своїм колегою Жаком Фурньє (запам'ятай це ім'я, тепер він палить альбігойців, та цілиться куди вище), і добряча відьма, яку буде послано на стос, збільшить престиж і славу обох…»

«Невже не можна щось зробити для їх порятунку? — закричав я. — Невже абат не може заступитися?»

«За кого? За келаря, злочинця, який зізнався? За такого бідолаху, як Сальватор? Чи ти маєш на увазі дівчину?»

«А якщо й так? — насмілився я. — По суті, з них трьох вона єдина справді невинна, ви ж знаєте, що ніяка вона не відьма…»

«Думаєш, настоятель, після всього, що сталося, захоче поставити під загрозу ту дещицю престижу, яка в нього ще залишилася, заради якоїсь відьми?»

«Але ж він погодився допомогти втекти Убертинові!»

«Убертин був одним з його ченців, і його ні в чому не звинувачували. Зрештою дурниці говориш, бо Убертин був важливою особою, удару йому Бернард міг завдати тільки в спину».

«Значить, келар казав правду, посполиті завше платять за всіх, навіть за тих, хто промовляє на їх користь, навіть за таких, як Убертин і Михаїл, які своїми словами покаяння штовхнули їх до заколоту!» Я був у розпачі, і якось геть забув про те, що дівчина не була братчиком, натхненним Убертиновою містикою. Але вона була селянкою і життям платила за речі, які її не стосувалися.

«Так воно і є, - сумно відповів мені Вільям. — А якщо тебе потішить якийсь промінь справедливості, скажу тобі, що одного дня ці два великі пси, Папа і цісар, помиряться і пройдуть по тілах менших собак, які вчепилися один в одного зубами, служачи їм. І з Михаїлом та Убертином учинять те, що нині чинять з твоєю дівчиною».

Тепер я знаю, що Вільям пророкував, а точніше, розумував на основі засад природної філософії. Але в ту мить його пророцтва разом з силогізмами не дали мені ніякої розради. Єдиною певною річчю було те, що дівчину спалять. І я теж почував себе провинним, немов на огнищі вона мала спокутувати й той гріх, який я вчинив разом з нею.

Я безсоромно вибухнув риданням і втік до себе в келію, де цілу ніч кусав сінник і безсило завивав, і не міг навіть — як це я разом з моїми мелькськими товаришами читав у лицарських романах — голосити, взиваючи ім'я коханої.

Бо єдине земне кохання мого життя так і не відкрило мені — ні тоді, ні потім — свого ім'я.

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Шостого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,

де «вельможі сидять», — а Малахія валиться на землю

Ми спустились на полуношницю. Ця остання частина ночі, перша призвістка наближення нового дня, ще потопала в тумані. Коли я перетинав дворик, вогкість пробрала мене аж до кісток, змучених неспокійним сном. Хоч у церкві було холодно, я полегшено зітхнув, клякаючи під цим склепінням, яке захищало мене від стихій, потішений теплом інших тіл і молитвою.

Псалмоспіви лиш тільки розпочалися, коли Вільям вказав мені на порожнє місце у ряду сідалищ перед нами, між Хорхе та Пацифіком з Тіволі. То було місце Малахії, який завжди сидів поруч зі сліпцем. Не ми єдині помітили його відсутність. З одного боку, я спіймав стурбований погляд абата, який, звісно, добре знав, що ця відсутність може провіщати похмурі новини. З другого боку, я помітив, що незвичний неспокій охопив і старого Хорхе. Його обличчя, якому погаслі білі очі зазвичай надавали непроникності, було на три чверті занурене в затінок, але руки його були нервові й неспокійні. Він щоразу мацав сусіднє місце, немов перевіряючи, чи там хтось сидить. Він раз у раз, через однакові проміжки часу, робив цей жест, немов сподівався, що відсутній з хвилини на хвилину з'явиться, але боявся, що той не з'явиться ніколи.

«Де ж може бути бібліотекар?» — шепнув я Вільямові.

«Малахія, — відповів Вільям, — єдиний, хто мав у руках книгу. Якщо то не він провинний у злочинах, йому може бути невтямки, яку небезпеку вона криє в собі…»

Більш нічого було сказати. Треба було тільки чекати. І всі чекали — чекали ми, чекав абат, далі вдивляючись у порожнє крісло, чекав Хорхе, безперестанно обмацуючи руками темряву.

Коли богослужіння закінчилось, абат нагадав ченцям та новіціям, що належить приготуватися до великої різдвяної служби Божої, а тому, як це було у звичаї, час перед хвалитнами буде призначено на випробу суголосся цілої спільноти у виконанні співів, передбачених на ту оказію. І справді, когорта ся мужів побожних співала мов одне тіло і один голос, і вже багато-багато років визнавала у співі своє єдинодушшя.

Настоятель затяг «Sederunt»:

Sederunt principes

et adversus me

loquebantur, iniqui.

Persecuti sunt me.

Adjuva me, Domine,

Deus meus salvum me

fac propter magnam misericordiam tuam [281].

Я замислився — чи не тому абат обрав для співу саме цей ґрадуал цієї ночі, коли на богослужінні були ще присутні посланці вельмож, аби нагадати, що довгі століття наш чин не вагався опиратися гонінням владоможців, завдяки своїм особливим стосункам з Господом, Богом сил. Початок ґрадуалу справді глибоко вражав своєю потугою.

На першому складі вступив повільний і урочистий хор десятків і десятків голосів, низький згук яких заповнив нави, витаючи над нашими головами, але здавалось, ніби він виринає з надр землі. Він не змовкав, коли поверх цієї глибокої, безперервної лінії інші голоси почали снувати цілу низку вокаліз та мелізм, а розлягався далі — з телуричної безодні — і не вщухав цілий той час, який потрібен читцеві, щоб розміреним, повільним голосом повторити дванадцять разів «Ave Maria». Немов відкинувши всяку боязкість, у повній довірі, яку ця невтомна силаба, алегорія вічного тривання, вселяла в молільників, інші голоси (найбільше голоси новіціїв) зводили на цім твердім кам'янім фундаменті шпилі, колони, зубці загострених невм, що танули в повітрі. І поки серце моє завмирало від солодкості, вслухаючись у бриніння climacus або porrectus, torculus або ж salicus [282], ці голоси, здавалось, мовили мені, що душа (молільників і моя, коли я їх слухав), якій несила опиратися надмірові почуття, летом цих ніжних звуків поривається виразити свою радість, біль, хвалу, любов. І вперте тривання хтонічних голосів не попускало, немов загроза від ворогів — вельмож, які переслідували Божий народ, — усе ще не відступала. І врешті цей нептунічний гул однієї-єдиної ноти, схоже, скорився, чи принаймні вгамувався й впокорився перед алелуйною юбіляцією тих, хто йому протистояв, і розчинився у величній і досконалій злагоді, яка вилилась у пологу невму.