Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 101

Та меланхолійні ці відступи надто віддалили мене від оповіді. Натомість мушу розповісти про кінець цієї сумної бесіди. Михаїл прийняв рішення, і не було способу переконати його. Одначе виникла ще одна проблема, і Вільям прямо висловив її: сам Убертин був тепер у небезпеці. Те, що сказав Бернард, ненависть, яку живив до нього Папа — та й Михаїл все ще представляв силу, з якою слід було шукати порозуміння, а Убертин був сам по собі…

«Йоан хоче бачити Михаїла при дворі, а Убертина — в пеклі. Наскільки я знаю Бернарда, до завтра Убертина буде вбито, а туман приховає всі сліди. Для монастиря вже однаково — одним злочином більше чи менше, а коли хтось спитає, хто його вбив, буде сказано, що його вбили дияволи, накликані Ремиґієм з допомогою чорних котів, або що у цих мурах криється ще один недобитий дольчиніянин».

Убертин занепокоївся: «Що ж мені робити?» — спитав він.

«Піди поговори з настоятелем, — сказав Вільям. — Попрохай у нього осідланого коня, харчів, листа у якусь далеку обитель, по той бік Альп. Скористайся з туману та темряви і вирушай одразу».

«Але хіба лучники більше не стережуть воріт?»

«Обитель має інші виходи, і настоятель їх знає. Досить буде, якщо пахолок чекатиме тебе з конем на одному з нижніх закрутів, а коли виберешся за межі мурів, тобі зостанеться тільки перейти через ліс. Мусиш поспішати, поки Бернард не очуняв від екстази своєї перемоги. Я ж маю зайнятися дечим іншим — у мене було тут два завдання, одне з них провалилося, то ж нехай не провалиться принаймні друге. Я мушу прибрати до рук одну книгу і одного чоловіка. Якщо все піде добре, ти покинеш обитель ще до того, як я знов шукатиму тебе. А отже прощавай». Він розкрив обійми. Зворушений Убертин міцно обняв його: «Прощай, Вільяме, ти схиблений, зухвалий англієць, але в тебе золоте серце. Ми ще побачимось?»

«Побачимось, — запевнив його Вільям, — якщо Бог захоче».

Але Бог не захотів. Як я вже казав, через два роки Убертина було таємничим чином убито. Суворим і сповненим пригод було життя сього войовничого і палкого старця. Може, він і не був святим, але сподіваюсь, що Бог винагородив цю його тверду впевненість у своїй святості. Що старшим я стаю і що більше віддаюсь на волю Божу, то менше поціновую розум, який хоче знати, і волю, яка хоче діяти: єдиним шляхом до спасіння визнаю віру, яка вміє терпеливо очікувати, не питаючи забагато. А Убертина, безперечно, ущерть виповнювала віра у кров і муки нашого розп'ятого Господа.

Можливо, я й тоді думав про це, і старий містик це помітив, або ж здогадався, що я про це колись розмірковуватиму. Він лагідно усміхнувся й обняв мене, але без того запалу, з яким він, бувало, хапав мене у минулі дні. Він обняв мене радше так, як прадід обнімає правнука, і я відповів йому в тому ж дусі. Відтак він пішов разом з Михаїлом шукати настоятеля.

«І що ж тепер?» — спитав я у Вільяма.

«Тепер повернімось до наших злочинів».

«Учителю, — мовив я, — нині сталися важкі для християнського світу речі й зазнала поразки ваша місія. А виглядає, що вас більше цікавить розв'язання цієї таємниці, ніж сутичка між Папою і цісарем».

«Божевільні та діти завжди кажуть правду, Адсо. Може, це тому, що хоч мій приятель Марсилій вправніший від мене як цісарів радник, але як інквізитор вправніший я. Я навіть вправніший від Бернарда Гі, хай простить мені Бог. Бо метою Бернарда є не викрити винних, а спалити звинувачених. Моєму ж серцю любіша насолода, яку дасть мені те, що я розплутаю цей неабияк заплутаний клубок. А може, й тому, що як філософ я сумніваюсь, що у світі існує якийсь лад, і мене потішить, коли я знайду якщо не лад, то бодай низку пов'язань хоча б на деяких невеличких відтинках цього світу. Зрештою, є й ще одна причина: ця історія, схоже, торкається куди більших і важливіших речей, ніж бійка між Йоаном і Людовіком…»

«Але ж це просто історія крадіжок і порахунків між не надто чеснотливими монахами!» — з сумнівом вигукнув я.

«Навколо якоїсь забороненої книги, Адсо, навколо забороненої книги», — відповів Вільям.

Ченці вже йшли на вечерю. Минула половина трапези, коли поряд з нами сів Михаїл з Чезени і повідомив, що Убертин поїхав. Вільям полегшено зітхнув.

По закінченні вечері ми ухилилися від зустрічі з настоятелем, який розмовляв з Бернардом, і знайшли Бенція, який привітався з нами кривою посмішкою, пробираючись до дверей. Вільям наздогнав його і силоміць привів у закуток кухні.

«Бенцію, — спитав його Вільям, — де книга?»

«Яка книга?»

«Бенцію, ні ти, ні я не дурень. Я говорю про книгу, яку ми нині шукали в Северина і яку я не розпізнав, зате розпізнав ти і вернувся потім по неї…»

«Чому ви думаєте, що я її взяв?»

«Я так думаю, і ти теж так думаєш. Де вона?»

«Не можу сказати».

«Бенцію, якщо не скажеш, я розповім усе настоятелеві».

«Не можу цього сказати саме за наказом настоятеля, — сказав Бенцій з чеснотливим виглядом. — Після того як ми бачилися з вами нині, сталося дещо, про що вам варто знати. Після смерті Беренґарія звільнилося місце помічника бібліотекаря. Нині пополудні Малахія запропонував мені зайняти це місце. Якраз півгодини тому настоятель дав свою згоду, і від завтрашнього ранку, сподіваюсь, мене втаємничать у секрети бібліотеки. Я справді нині вранці забрав книгу і сховав її у себе в келії, у сіннику, навіть не зазирнувши до неї, бо знав, що за мною стежить Малахія. І тут Малахія зробив мені цю пропозицію. І тоді я вчинив те, що має вчинити помічник бібліотекаря: віддав йому книгу».

Я не зміг стриматися і запально втрутився.

«Бенцію, але ж вчора і позавчора ти… ви казали мені, що вас палить жадоба знань, що ви не хочете, аби бібліотека приховувала свої таємниці, що вчений муж повинен знати…»

Бенцій мовчки почервонів, але Вільям зупинив мене: «Адсо, кілька годин тому Бенцій перейшов на інший бік. Тепер таємниці, які його ваблять, у його опіці, й, опікуючись ними, він матиме досить часу, щоб пізнати їх».

«А інші? — спитав я. — Бенцій говорив від імені всіх учених мужів!»

«Він говорив це до того», — сказав Вільям. І потяг мене геть, залишивши Бенція у полоні збентеження.

«Бенцій, — сказав мені потім Вільям, — став жертвою розкошелюбства, яке різниться від розкошелюбства Беренґарія і келаря. Як чимало інших учених мужів, він охоплений жагою знань. Він прагне знань заради них самих. Він не мав доступу до частини цих знань, і йому хотілося ними заволодіти. Тепер він ними заволодів. Малахія добре його знає і тому вжив найкращий спосіб, щоб запопасти книгу і запечатати Бенцієві вуста. Ти спитаєш, навіщо прагнути доступу до всього цього огрому знання, якщо погоджуєшся не давати цього доступу іншим. Але саме тому я говорив про розкошелюбство. Не була розкошелюбством спрага пізнання Роджера Бекона, бо він хотів використати знання, щоб зробити щасливішим Божий народ, а отже не прагнув знання заради нього самого. У Бенція це лише невтолима цікавість, гординя розуму, один із способів, яким монах перетворює і заспокоює жадання своєї плоті чи той внутрішній пал, який іншого міг би зробити ратником віри або ж єресі. Розкошелюбство буває не лише тілесне. Розкошелюбство властиве й Бернардові Ґі, у якого воно набрало форми звироднілої жаги справедливості і ототожнюється з жагою влади. Нашому святому і вже не римському первосвященикові властива жага багатства. Келарем замолоду теж керувало розкошелюбство — жадання справедливості, преображення, покаяння і смерті. А Бенцій жадає книжної мудрості. Як будь-яке розкошелюбство, як жага Онана, який виливав своє сім'я на землю, жага ся безплідна і не має нічого спільного з любов'ю, навіть плотською…»

«Знаю», — мимоволі буркнув я. Вільям удав, буцім не почув. Але, наче ведучи далі свою мову, сказав: «Правдива любов прагне добра коханого».

«А може, Бенцій прагне добра для своїх книг (які тепер вже дійсно належать йому), бо вважає, що для них буде добром, якщо сховати їх подалі від хижих рук?» — спитав я.