Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 32

Так ми стояли поряд на невеликій, слизькій від бризок скелі, а перед нами вирував ще ширший потік, який теж треба було перескакувати. Коли я подивився навколо, у мене від страху запаморочилась голова, і я затулив очі рукою. Алан схопив мене за плече. Я бачив, що він щось каже, але від гуркоту водоспаду й запаморочення не міг нічого розчути, тільки помітив, як він, почервонівши від гніву, тупнув об скелю ногою. Та мій погляд знову впав на шалений потік, який лютував навколо нас, на туман, що навис над нами в повітрі, і, здригнувшись від страху, я знову заплющив очі. В ту ж мить Алан приклав до моїх губів пляшку з коньяком і примусив випити майже чверть пінти, після чого я трохи посміливішав. Потім він крикнув мені у вухо: "Гойдатися на шибениці чи втонути!" — повернувся до мене спиною і перескочив через другий рукав річки, безпечно впавши на берег. Тепер я стояв на скелі сам, і мені стало краще. В голові трохи шуміло від коньяку.

Я зрозумів, що коли не перескочу через потік зараз, то вже не перескочу ніколи. Я низько присів і кинувся вперед з тою злобою й відчаєм, які іноді заміняли мені хоробрість. Та тільки руки мої досягли другого берега — ледве я встиг ухопитися за камінь, як зірвався у воду, потім знов ухопився, знову зірвався і вже сповзав у водоспад, коли Алан схопив мене спочатку за волосся, потім за комір і з великим зусиллям витяг на берег.

Не кажучи ні слова, він знову кинувся бігти, і я мусив звестися на ноги й наздоганяти його. Втомившись іще раніше, я тепер почував себе вкрай знесиленим і хворим, а від випитого коньяку трохи паморочилась голова. Я біг, спотикаючись; нестерпно кололо в боці. Нарешті Алан зупинився під великою скелею, оточеною меншими, і ця зупинка була як ніколи вчасна для Девіда Балфора.

Я сказав "під великою скелею", та насправді це були дві скелі, що спиралися одна на одну вершинами. Висота їх сягала майже двадцяти футів, і з першого погляду вони здавалися неприступними. Навіть Алан (хоч про нього можна було сказати, що він має чотири руки) двічі марно намагався злізти на них. І тільки третього разу, ставши мені на плечі й підскочивши з такою силою, що мало не зламав мені ключиць, таки заліз туди. Опинившись на вершечку скелі, він спустив мені свій черес, і з його допомогою, а також використавши дві маленькі заглибини, куди можна було поставити ногу, я теж видерся нагору.

Лише тоді мені стало ясно, чому ми сюди вилізли. Обидві скелі мали зверху западини і, схиляючись одна до одної вершинами, утворювали щось подібне до тарілки або блюдця, де могли лежачи переховуватись три-чотири чоловіки.

За весь цей час Алан не промовив ні слова, а тільки біг і з якимсь диким шаленством видирався на скелі, з чого я зрозумів, що мій товариш, певно, дуже боїться, щоб нас не помітили. Навіть тепер, коли ми вже залізли на скелю, він не сказав нічого, а мовчки розплатався на камені і, піднявши трохи голову, одним оком почав вивчати навколишню місцевість. Він, як і раніше, залишався поважним. Уже зовсім розвиднілося, і ми могли розглядіти кам'яні стіни долини, її дно, всіяне скелями, й річку, що звивалася поміж скелями, утворюючи пінисті водоспади. Але ніде не видно було ні диму людської оселі, ні живої істоти, крім хіба орлів, що кричали над скелями.

Нарешті Алан усміхнувся.

— Ось тепер ми маємо деякі шанси на порятунок, — промовив він і додав, насмішкувато дивлячись на мене: — А ви не дуже великий мастак плигати.

Я, очевидно, почервонів від гіркої образи, бо він зразу ж сказав:

— Я не ганю вас! Боятися чогось і все ж не відступити! Це робить вам честь, Девіде. До того ж навколо бушувала вода, а води навіть я жахаюсь. Ні, ні, — підсумував Алан. — Не з вас слід кепкувати, а з мене.

Я поцікавився, чому.

— Сьогодні вночі я показав себе справжнісіньким йолопом. По-перше, збився з дороги, хоча ми тепер на моїй батьківщині, в Аппіні; тому ранок застав нас там, куди нам ні в якому разі не можна було потикатися. З цієї ж причини ми лежимо тут, на голих скелях, ризикуючи життям. По-друге, не взяв пляшки з водою (чого ніяк не можна пробачити людині, яка так часто бувала в горах), і тепер нам доведеться смажитись цілісінький день на сонці без єдиної краплини води. Адже ми маємо тільки коньяк. Ви можете подумати, що це не так уже й важливе, та ще до вечора згадаєте мої слова.

Мені дуже хотілося загладити неприємне враження, яке справила на Алана моя поведінка, і я виявив готовість спуститися вниз і наповнити пляшку водою з річки, якщо він тільки виллє з неї спиртне.

— Мені б дуже не хотілося втрачати спиртне, — відказав Алан. — Воно зробило вам сьогодні добру послугу, без нього, на мою скромну думку, ви й досі стовбичили б на камені. Крім того, ви як спостережлива людина могли помітити, що Алан Брек Стюарт ішов, можливо, трохи швидше ніж звичайно.

— Трохи швидше?! — вигукнув я. — Та ви мчали, як навіжений!

— Невже? — всміхнувся Алан. — Значить, не можна було гаяти часу. Від цього залежало наше життя. Але досить розмов. Лягайте спати, юначе, а я стану на варту.

Я послухався його й уклався спати. Між вершечками двох скель вітром нанесло трохи торф'яної землі, на якій росла папороть. Вона й стала мені постіллю. Останнє, що я чув, засинаючи, були крики орлів.

Десь годині о дванадцятій Алан грубо розбудив мене, затискуючи мені рот рукою.

— Тс-с! — прошепотів він. — Ви дуже хропли.

— А що? — здивувався я, побачивши його перелякане й похмуре обличчя. — Хіба не можна хропіти?

Він виглянув через край скелі й кивнув мені зробити те саме.

Стояв ясний погожий день, на небі не видно було ані хмаринки, відчувалася спека. Вся долина лежала перед нами, як на картині. Майже за півмилі від нас на березі річки отаборилися солдати в червоних мундирах; посередині горіло велике багаття, біля якого дехто з солдатів готував їжу; ближче до нас на вершині скелі, майже такої ж високої, як і наша, стояв вартовий. Його зброя виблискувала проти сонця. Нижче, за течією, весь берег річки теж охороняли вартові, розставлені на різній відстані один від одного; декотрі з них розташувалися, як і той, що стояв поряд з нами, на підвищеннях, а інші крокували внизу вперед і назад, зустрічаючись напівдорозі. Трохи вище, там, де місцевість була більш відкрита, їздила кінна варта. Нижче по долині стояли розстрільною піхотинці, але річка в тому місці ширшала, бо в неї впадав великий струмок, і їх розставили на чималій відстані один від одного. Вони охороняли тільки броди й камені, по яких можна переправитися через річку.

Я глянув на них і знову ліг на папороть. Якось дивно було бачити, що ця долина, така безлюдна на світанку, тепер виблискувала зброєю і червоніла мундирами солдатів.

— Тепер ви розумієте? — спитав Алан. — Ось що мене лякало. Я боявся, що вони охоронятимуть берег річки. Солдати почали з'являтися вже години зо дві тому. Ну й мастак же ви спати, юначе! Ми тепер у небезпечному місці. Якщо вони піднімуться на схили гір, то легко зможуть побачити нас у підзорну трубу, а коли залишаться в долині, то ми ще протримаємося. Нижче по річці пости стоять рідше, і ми вночі спробуємо прослизнути між ними.

— А що робитимемо до ночі? — спитав я.

— Будемо лежати тут і пектися на сонці.

Це одне слово «пектися» якнайкраще відбивало те жахливе становище, в якому ми перебували весь день. Ви, мабуть, пригадуєте, що ми лежали на голій вершині скелі, мов риба на пательні. Нещадно пекло сонце, скеля так розжарилася, що до неї не можна було доторкнутись, а на маленькому клаптику землі й папороті, де відчувалася деяка прохолода, міг лежати тільки один. Ми по черзі лежали на розжареній скелі. Наше становище нагадувало становище того святого, якого замучили, спікши на рашпері. [27]У мене майнула думка про дивну невідповідність: у такому ж підсонні лише кілька днів тому я невимовно страждав від холоду на маленькому острівці, а тепер мені доводиться страждати від спеки на цій скелі.