Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Викрадений - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 20


20
Изменить размер шрифта:

— Що це, по-вашому? — похмуро спитав капітан.

— Хвилі розбиваються об риф, — відказав Алан. — Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?

— Та юно то так, — буркнув Гозісен. — Якби ж цей риф був єдиний.

І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.

— Он! — вигукнув капітан. — Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?

— Я думаю, — відповів Алан, — що це так звані Торенські скелі.

— І багато їх? — спитав капітан.

— Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, — відказав Алан, — але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.

Містер Ріак і капітан перезирнулися.

— Мусить же бути якийсь прохід між ними! — зауважив капітан.

— Безперечно, — погодився Алан, — але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.

— Справді? — перепитав Гозісен. — У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.

З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс. [20]На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.

— Море на південь захаращене скелями! — закричав він; а потім трохи перегодя: — Здається, воно таки вільніше біля берега!

— Ну, сер, — звернувся Гозісен до Алана, — спробуємо йти вашим шляхом. Хоч, гадаю, ми з таким самим успіхом могли б звіритися на сліпого скрипаля. Дай Боже, щоб ви не помилилися.

— Дай Боже, щоб я не помилився! — мовив Алан до мене. — Де ж я чув про цей прохід? Ат, що буде, те й буде.

Коли ми підійшли ближче до повороту берега, рифи стали траплятися там і сям безпосередньо на нашому шляху, і містер Ріак час від часу кричав нам, щоб ми змінили курс. Іноді він запізнювався з попередженням: один риф був так близько від брига, що коли на нього налетіла хвиля, бризки води потрапили на палубу, і ми змокли, наче під дощем.

Тієї місячної ночі ми бачили небезпеку так виразно, як удень, і це, мабуть, було страшніше за все. Я бачив також обличчя капітана, що стояв біля стерничого. Він переступав з ноги на ногу, хукав собі на руки і весь час прислухався й придивлявся, цілком володіючи собою. Ні він, ні містер Ріак не відзначились хоробрістю в недавній сутичці, але тепер я бачив, що у своїй справі вони мужні, й все більше захоплювався ними, особливо коли помітив, що Алан дуже зблід.

— О Девіде, — промовив він, — це зовсім не та смерть, про яку я мріяв.

— Як, Алане? — вигукнув я. — Невже ви боїтесь?

— Ні, — відповів він, облизуючи пересохлі губи, — не боюсь. Однак погодьтеся, що це неприємний кінець.

На цей час ми, лавіруючи то в один, то в другий бік, щоб обійти риф, але все-таки тримаючись вітру й берега, обминули Айону й прямували вздовж берега острова Мулу. Прибій поблизу мису був дуже сильний і кидав бриг у всі боки. До стерна поставили двох чоловік, а іноді їм допомагав ще й сам Гозісен; і дивно було бачити, як троє дужих чоловіків навалювались усім тілом на румпель, а він, мов жива істота, чинив опір і відкидав їх назад. Це було б вельми небезпечно, якби море в цьому місці не стало вільнішим від скель. Крім того, містер Ріак повідомив з фор-марса, що він бачить попереду зовсім чисте море.

— Ви мали рацію, — звернувся Гозісен до Алана. — Ви врятували бриг, сер, і я пригадаю це, коли ми зводитимемо наші рахунки.

Я вірю, що він не тільки говорив щиро, а й додержав би свого слова: таке велике місце в його житті займав "Завіт".

Та це лишається тільки моїм припущенням, бо сталося інакше, ніж передбачалося.

— Тримайте трохи вбік, — раптом закричав містер Ріак. — Риф з навітряного боку.

В ту ж хвилину приплив підхопив бриг і повернув його за вітром. Вітрила обвисли, корабель крутнувся на вітрі, наче дзиґа, і вдарився об риф з такою силою, що всі ми попадали на палубу, а містер Ріак мало не зірвався з щогли.

В одну мить я вже був на ногах. Риф, об який ми вдарились, був недалеко від південно-західного кінця Мулу, біля маленького острівця, що називався Іррайд. Острівець цей чорнів низько над водою з лівого борту судна. Іноді хвиля розбивалась на самій палубі, іноді вона тільки підіймала нещасний бриг на риф, і ми чули, як бриг розколюється на тріски.

Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.

Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли явзявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.

Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.

Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.

За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.

Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: "Тримайтесь, ради Бога!" З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.

Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.

Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.

Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.

Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.

вернуться

20

Фор-марс— поміст на верхівці передньої щогли для спостереження, керування вогнем тощо.