Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 6

— Амо, — сказав я, — гадаю, на мене наклали табу.

— Я гадаю, так, — відказала вона.

Я хвильку подумав, чи не розпитати її ще, та це погане діло, коли тубільці подумають, ніби ти з ними радишся, і пішов до Кейса. Було вже темно, він сидів на сходинці сам, як здебільше, й курив.

— Кейсе, — сказав я, — якась чудасія. На мене наклали табу.

— Ет, дурниця, — відказав він. — На цих островах таке не заведене.

— Може, так, а може, й не так, — сказав я. — Там, де я бував досі, заведене. І я, будьте певні, знаю, що воно таке, тож я вам кажу точно: на мене наклали табу.

— Ну, і що ж ви такого зробили? — спитав він.

— Оце ж я й хочу з'ясувати, — сказав я.

— Та ні, не може цього бути, — запевнив він. — Це неможлива річ. Але я скажу вам, що робити. Вам треба заспокоїтись, а я піду й усе з'ясую. Зайдіть тільки до нас, погомонимо з Татусем.

— Дякую, — відказав я. — Я краще посиджу тут на веранді. У вас у домі так тісно.

— Ну, то я викличу Татуся сюди, — пропонує він.

— Дорогенький мій, — кажу я. — Краще не треба. Правду кажучи, я не дуже закоханий у містера Рендола.

Кейс засміявся, взяв у крамниці ліхтар і подався до селища. Вернувся хвилин через п'ятнадцять із дуже заклопотаним виглядом.

— Правда ваша, — сказав, поставивши ліхтар на сходинки до веранди. — Зроду б не повірив. Не знаю, до чого ще дійде нахабство цих канаків: здається, вони втратили будь-яку пошану до білих. Треба б сюди військового корабля — найкраще німецького: німці вміють давати раду канакам.

— То на мені табу? — вигукнув я.

— Та щось схоже, — відповів Кейс. — Ще й найгірше з усіх, про які я будь-коли чув. Але я вас не покину, Вілтшире, я буду з вами попліч. Приходьте завтра вранці о дев'ятій, ми з'ясуємо все це з ватагами. Вони мене бояться — принаймні досі боялись, але тепер чогось дуже розпаношились, не знаю, що й думати. Зрозумійте мене, Вілтшире: я дивлюсь на це не як на ваш особистий клопіт, — провадив він вельми рішучим тоном, — а як на клопіт для всіх нас, Клопіт Білої Людини, і я боротимусь до останку, і ось вам моя рука.

— А ви з'ясували, в чому причина? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Кейс. — Але завтра ми їх притиснемо.

Загалом його поведінка мені сподобалась, а другого дня, коли ми зустрілися, щоб іти вдвох до ватагів, ще дужче сподобавсь його суворий та рішучий вигляд. Ватаги чекали нас в одному з їхніх великих овальних будинків, і ми ще здалеку розпізнали, в котрому саме, бо перед ним зібралась ціла юрба — душ зо сто чоловіків, жінок і дітлахів. Декотрі з чоловіків затримались там дорогою до роботи й були в зелених вінках, і це нагадало мені Перше травня в нас удома. Цей натовп розступився, пропускаючи нас, і загомонів з якимось раптовим гнівним запалом. У будинку було п'ятеро ватагів: четверо дужих показних чоловіків, а п'ятий — зморщений дідуган. Вони сиділи на матах, убрані в білі спіднички та куртки, а в руках тримали віяла, мов якісь витончені панії; двоє мали на грудях католицькі образки, що змусило мене задуматись. Нам було вже визначено місце, для нас покладено мати навпроти тих достойників, ближче до входу: середина лишалась вільна. Юрба впритул за нашими спинами щось мурмотіла, штовхалась, витягувала шиї, аби краще нас бачити, а тіні тих людей танцювали перед нами на чистих камінцях долівки. Мене трошечки вибило з колії збудження натовпу, але спокійний, люб'язний вигляд ватагів додав мені духу, тим більше, що їхній речник почав і виголосив до кінця довгу промову негучним голосом, часом показуючи рукою то на Кейса, то на мене, а часом постукуючи щиколотками по маті. Одне було ясне: у ватагах не відчувалося й знаку якоїсь злості.

— Що він сказав? — спитав я, коли він докінчив.

— Та нічого такого, тільки що вони раді бачити вас і розуміють з моїх слів, що ви хочете на щось поскаржитись. Мовляв, викладайте цю скаргу, і вони вчинять справедливо.

— Та й довго ж він це казав, — подивувався я.

— Ну, решта були всякі солодкі слова, «бонжури» тощо, — сказав Кейс. — Самі знаєте, які вони, ці канаки.

— Ну, від мене багато «бонжурів» вони не діждуться, — відказав я. — Скажіть їм, хто я такий. Я білий чоловік, британський підданий і в себе вдома страх який великий ватаг, а сюди приїхав робити їм добре, приніс їм культуру. А вони, ще не встиг я й розпакувати свій крам, наклали на мене табу, і ніхто не сміє підійти до мого дому! Скажіть їм, що я не збираюся ламати якісь закони, а коли вони хочуть подарунка, то не поскуплюся. Я не ганю нікого, хто дбає про себе, так і скажіть їм, бо така вже природа в людини. Та коли вони думають, що сядуть мені на шию зі своїми тубільними штучками, то скоро побачать, що помилилися. І скажіть їм у вічі, що я, як білий чоловік і британський підданий, вимагаю пояснити, чому до мене так поставилися. Така була моя мова. Я знаю, як треба поводитися з канаками — розтлумачити їм усе просто і ясно й учинити по правді, і тоді, мушу визнати, вони завжди поступляться тобі. Вони не мають ніякого справжнього врядування й справжнього закону, оце те, що треба вдовбти їм у голову, та коли б і мали, то це було б курям на сміх, якби вони прикладали все те до білої людини. Дивно було б, якби ми на це погодились і не могли тут робити що нам хочеться. Сама думка про це завжди доводила мене до сказу, і я відтарабанив свою промову досить гучно. А тоді Кейс переклав її — чи, може, прикинувся, ніби перекладає, — і перший ватаг відповів йому, потім другий, потім третій — усі на один манір, спокійно і лагідно, але водночас урочисто. Один раз запитали Кейса про щось, і він відповів, і всі (ватаги й юрба) зареготали й глянули на мене. Нарешті зморщений дідуган і рославий молодий ватаг, що говорив першим, улаштували Кейсові справжній перехресний допит. Часом я бачив, що Кейс пробує огризатись, і вони насідали на нього, мов гончаки, аж у нього піт по обличчю котився, і для мене то була не дуже приємна картина, а при деяких його відповідях юрба скрикувала й щось мурмотіла, і слухати це було не приємніше. То була просто ганьба, що я не тямив по-тубільному, бо (як я тепер гадаю) вони випитували Кейса про мре одруження, і йому довелося добряче попокрутитись, аби відвести підозру від себе. Та даймо спокій Кейсові: йому вистачило б мозку, щоб цілим парламентом порядкувати.

— Що, оце й усе? — спитав я, коли настала мовчанка.

— Ходімо, — сказав він, утираючи обличчя, — розповім надворі.

— Ви хочете сказати, що вони не знімуть табу? — вигукнув я.

— Це якесь дивне діло, — сказав він. — Надворі розповім. Краще ходімо геть.

— Ну, я цього їм не попущу. Не така я людина! — вигукнув я. — Ви не діждетесь, щоб я показав спину жменьці канаків.

— Краще не заводьтеся, — сказав Кейс.

Він дивився на мене й наче підморгував, а п'ятеро ватагів дивилися на мене досить чемно, але трішечки й гостро; а люди повтуплювались у мене, витягували шиї й штовхались. Я згадав про тих, що були обсіли мій дім, і як пастор сахнувся, тільки-но побачивши мене, і вся ця історія видалась мені такою чудною, що я встав і пішов за Кейсом. Натовп ізнову розступився, пропускаючи нас, але вже ширше, а діти, котрі позаду, з криком кинулися бігти, і так ми, двоє білих, ішли геть, а вони всі стояли й стежили за нами очима.

— Ну, кажіть, що це все означає, — спитав я.

— Правду кажучи, я й сам до пуття не розібрав. Вони за щось сердиті на вас, — каже Кейс.

— Накласти табу на людину, бо вони сердиті на неї! — вигукнув я. — Зроду не чув про таке.

— Та ні, бачте, тут щось гірше, — відказав Кейс. — На вас нема табу — я ж вам казав, що цього не може бути. Вони просто не хочуть підходити до вас, Вілтшире, ось у чім річ.

— Не хочуть підходити? Цебто як? Чому вони не хочуть до мене підходити? — кричу я.

Кейс завагався. Тоді тихо промовив:

— Здається, вони налякані.

Я застиг на місці.

— Налякані? — перепитав. — Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?

— Якби ж то я міг розшолопати, — похитав головою Кейс. — Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, — додав він. — Та сама історія, що з Вігорсом.