Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 25

— Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій, — смиренно заперечила Кокуа.

Але Кеаве сердито засміявся.

— Дурниці! — вигукнув він. — Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три й поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! — вигукнув він і знизав плечима. — Правда, я й сам придбав її за один цент, і гадки не маючи, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою в пекло.

— Чоловіче мій! — сказала Кокуа. — Хіба це не жахіття, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б з цього сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за горопаху, якому дісталася пляшка.

Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.

— Чи ба яка! — вигукнув він. — Ну й тужи на здоров'я, коли тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружиш? Якби ти хоч трохи співчувала мені, то посоромилася б своїх слів.

І, сказавши так, він пішов з дому, а Кокуа залишилась сама.

Як їй було сподіватись продати пляшку за два сантими? Та ніяк, і вона це розуміла. І навіть якби в неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети, дрібнішої за цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.

Кокуа навіть не намагалась якось скористатися часом, що залишився в неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку і з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.

Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її слушність і соромився своєї нестримної радості.

— Ось вона, твоя відданість! — вигукнув він. — Ось воно, твоє кохання! Чоловік твій ледве уник вічних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не тішишся. У тебе віроломне серце, Кокуа!

І Кеаве, розлючений, знову вибіг з дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто й там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно гуляє, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитись.

А в компанії з ним був один старий гаоле, дуже ниций і брутальний чоловік. Колись він був за боцмана на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити й споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Невдовзі ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.

— Гей, ти! — сказав боцман. — Ти ж багач — сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.

— Атож, — сказав Кеаве. — Я багач. Зараз піду додому й візьму грошей у дружини. Вони зберігаються в неї.

— Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш, — сказав боцман. — Хто ж довіряє гроші жіноті! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока.

Слова ці запали Кеаве в душу, бо в нього, п'яного, все плуталося в голові.

«А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? — думав він. — Чого вона засмутилася, коли я врятувався? Ну, я їй покажу; зі мною не жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому».

З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку. Кеаве завернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.

На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, заламуючи руки.

Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто сторопів і стояв як дурень, нічого не тямлячи, а потім його обійняв страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франциско; цю мить у нього підігнулися коліна й винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на світанку. Та потім йому спала на думку одна дуже дивна річ — і гаряча барва залила його щоки.

«Ану ж перевірю», — подумав він.

Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, підступив до парадних дверей, наче оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.

— Я цілий день гуляв-бенкетував, — сказав Кеаве. — Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей — ми хочемо пити-гуляти далі.

І обличчя, й голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.

— Ти чиниш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє, — сказала юна, і голос її затремтів.

— Так, я завше чиню правильно, — сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки й дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: там її не було.

І враз кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все й порятунку немає.

«Так і є, цього я й боявся, — подумав він. — Це вона купила пляшку!»

Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти, але по обличчю в нього котилися краплі поту, рясні, як дощ, і холодні, мов кринична вода.

— Кокуа, — сказав Кеаве. — Негоже мені було так говорити з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі. — Тут він стиха засміявся і додав: — Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.

Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.

— Ох! — вигукнула вона. — Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!

— Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого, — сказав Кеаве і пішов.

А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лише кілька сантимів — з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і на думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї мусив занапастити свою. Ні про що інше він не міг думати.

Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.

— Пляшкою заволоділа моя дружина, — сказав Кеаве, — і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.

— Та ти що, не в жарт сказав про пляшку?

— Підійдімо до ліхтаря, — мовив Кеаве. — Поглянь: схоже, щоб я жартував?

— Що правда, то правда, — відповів боцман. — Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.

— То слухай, — сказав Кеаве. — Ось два сантими. Піди до моєї дружини й запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона — коли я хоч щось іще тямлю — одразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком.

Але дивися, не прохопися перед дружиною, що це я тебе прислав.

— А може, ти мене морочиш, голубе? — спитав боцман.

— Ну хай і так, то який тобі з цього збиток? — відказав Кеаве.

— Та й правда, голубе, — погодився боцман.

— Коли ти мені не віриш, — сказав Кеаве, — то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чогось, що тобі більше до вподоби, — і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.

— Згода, канаку! Піду спробую. Але коли ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую — кофюль-нагелем [38]по голові.

І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні одної миті, хоч на душі в нього було чорно з великої розпуки.