Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 4

— Ну гаразд! — якось вигукнув я. — А як живеш ти? Дбаєш лише про те, щоб настарати грошей — і конче за рахунок інших!

Батько сумно зітхнув (він мав таку звичку) і докірливо похитав головою:

— Ех, Лаудене! — мовив він. — Усі ви, молоді, маєте себе за великорозумників. Та хоч би як ти опирався — все одно на цьому світі змушений будеш працювати. Вибір тільки один — бути чесним чи бути злодієм…

Що й казати — ніяк було сперечатися з моїм батечком. Мене охоплював відчай після таких розмов і водночас каяття, бо я часто бував брутальний, а батько завжди лагідний і добрий. Крім того, я ж обстоював свої особисті наміри та бажання, а він турбувався лише про моє щастя, хоча й розумів його по-своєму. І він не втрачав надії, що таки наведе мене на розум.

— Основа у тебе міцна, Лаудене, — казав він, — основа у тебе правильна. Адже в жилах у тебе тече моя кров — чи ти зрештою підеш гідним шляхом. Я певен — мені не доведеться за тебе червоніти. Єдине мене дратує — те, що ти часом верзеш дурниці.

І батько поплескував мене по плечі або по руці з тією ніжністю сильного й гарного чоловіка, яка так зворушувала мене.

Щойно я закінчив школу, батько послав мене до Маскегонської академії. Ти не американець, і тобі важко повірити, що такий учбовий заклад справді є. Тому, перш ніж оповідати далі, хочу запевнити тебе, що я не жартую. Така академія справді існувала, а може, існує й понині — наш штат дуже пишався нею, як найвищим досягненням дев'ятнадцятого століття і сучасної цивілізації. Батько, проводжаючи мене на вокзал, був, безперечно, певен, Що відкриває мені пряму дорогу в президенти і земний рай.

— Лаудене, — сказав він, — я даю тобі шанс, якого не міг дати своєму синові навіть Юлій Цезар: ти пізнаєш життя раніше, ніж сам пірнеш у нього. Уникай ризикованих спекуляцій, намагайся поводитись як джентльмен і. по можливості, обмежуйся надійними, вивіреними операціями з залізничними акціями. Що ж до операцій з зерном — вони завжди спокусливі, але дуже небезпечні. У твоєму віці я не починав би з зерна; ти матимеш успіх з іншими товарами. Призвичайся якнайретельніше вести свої рахункові книги і ніколи вдруге не вкладай гроші в справу, що її колись програв. Ну, синку, поцілуй мене на прощання і не забувай, що ти у мене одинчик і що твій тато буде стежити за твоєю кар'єрою з любов'ю й тривогою.

Комерційна академія, гарна і простора будівля, стояла в густому лісі. Повітря було чисте, харч — чудовий, плата за навчання — чимала. Телеграф з'єднував академію, кажучи словами рекламних об'яв, «з різноманітними світовими центрами». До читальні надходила численна «комерційна преса». Розмови велися здебільшого про Уолл-стріт [20]і студенти (їх було не більше ста душ) були заклопотані переважно тим, що намагались привласнити якнайбільшу суму з так званого «академічного капіталу». Щоправда, зранку ми сиділи в аудиторіях — вивчали німецьку й французьку мови, бухгалтерську справу та інші ділові предмети. Але більшу частину дня ми проводили на біржі, навчаючись спекулювати товарами та цінними паперами, — саме це й було основою основ освіти, яку ми здобували. А що жоден з учасників операцій не мав ані бушеля пшениці, ані долара державної валюти, то узаконений бізнес тут був неможливий. Це була відверта азартна гра, навіть без натяку на маскування. Нас, не шкодуючи витрат, навчали саме вмінню ставити завади й розладнувати чесні комерційні операції. Для того, щоб ми на власному досвіді ознайомилися з курсом та перепадами цін, наш навчальний ринок точно відтворював стан речей на реальному ринку. Ми мали вести рахункові книги, і наприкінці кожного місяця керівник чи хтось із його помічників перевіряли наші записи. Щоб зробити гру ще правдоподібнішою, «академічний капітал» (як покерні фішки) мав вартість реального ринку. Турботливі батьки та опікуни купували його студентам, виплачуючи по центу за долар. Закінчуючи навчання, студенти по тій же ціні продавали академії накопичений ними капітал. А найудачливіші «біржові ділки» інколи реалізували частину свого капіталу ще бувши студентами, потайки влаштовуючи гулянку в сусідньому сільці. Коротше кажучи, гірше за цю академію була, либонь, лише та, в якій Олівер познайомився з Чарлі Бейтсом [21].

Коли хтось із асистентів уперше привів мене на «біржу», щоб показати мою конторку, я був приголомшений веремією. Чорні дошки в глибині зали були списані цифрами, що постійно мінялись. Після кожної заміни студенти металися по залі й горлали, як мені здалося, нісенітниці. Дехто вискакував на конторки та лави, подаючи якісь знаки руками та головою і щось поспіхом занотовуючи в записниках. Мені здалося, що неприємнішої сцени я ще ніколи не бачив а коли я зрозумів, що всі ці операції — звичайнісінька гра і що за всі гроші, які були в обігу на «біржі», не купиш і пари ковзанів, я був ошелешений, але ненадовго: мені одразу пригадалося, як дорослі й дуже забезпечені власники та власниці великого нерухомого майна терялися, програючи в карти якийсь дріб'язок. Та навіть знайшовши виправдання своїм товаришам по навчанню, я був до краю вражений асистентом, котрий привів мнe сюди: цей бідолаха, забувши показати мені мою конторку, раптом укляк посеред зали — так, ніби цифри зачарували його.

— Гляньте, гляньте! — зарепетував він. — Курси падають! Ще вчора ринком заволоділи «ведмеді» [22]…

— Ну то й що? — відповів я, насилу перекриваючи гамір, бо ще не призвичаївся розмовляти у такому гармидері. — Це ж гра.

— Так, — відповів асистент, — і вам треба твердо запам'ятати, що справжній прибуток ви добудете тільки тоді, коли старанно везтимете свої рахункові книги. Гадаю, Додде, мені доведеться лише хвалити вас за них. Ви починаєте з досить пристойним капіталом — десять тисяч доларів в «академічній валюті». Цього має вистачити вам до кінця навчання, якщо ви будете триматись надійних, випробуваних операцій… Стривайте, що трапилось? — урвав він себе, знову зачарований новими цифрами на дошках. — Сім, чотири, три! Додде, вам поталанило: за весь семестр іще не було такого пожвавлення! І подумати лишень, що це саме відбувається зараз у Нью-Йорку, Чікаго, Сент-Луїсі та інших ділових центрах-суперниках країни. Їй-богу, я й сам зараз долучився б до гри! — вигукнув він, потираючи руки. — Але це не дозволяється правилами.

— І що б ви зробили, сер? — спитав я.

— Що б я зробив? — перепитав він, сяйнувши очима. — Купував би, поки стане грошей!

— Це й означає не ризикувати? — провадив я, поглянувши на нього невинними очима ягнятка.

Він люто зиркнув на мене, а потім сказав, ніби для того, щоб змінити розмову:

— Бачите отого рудого юнака в окулярах? Це Біллсон, наш кращий старшокурсник. Ми всі певні в його майбутті. Пропоную вам, Додде, брати приклад з Біллсона.

Незабаром, коли гамір подужчав, цифри на дошці з'являлися та щезали дедалі швидше, а зала гриміла від вигуків, немов оселя демонів, — асистент пішов, вказавши мені нарешті мою конторку. Мій сусід саме робив записи в рахунковій книзі, підсумовуючи, як я довідався пізніше, збитки; помітивши незнайоме обличчя, він охоче відірвався від цього неприємного заняття.

— Послухай, новачку, — мовив він до мене, — як тебе звати? Що? Твій батько — Додд — Велика Голова? Скільки у тебе капіталу? Десять тисяч? Так це ж здорово! Який же ти безголовий скнара, коли морочишся зі своїми книгами.

Я відповів, що не бачу іншої ради — адже книги щомісяця перевіряються.

— Ех ти, недотепа! Найми писаря! — вигукнув він. — Когось із наших банкрутів — чого ж вони тут і товчуться… Якщо гратимеш успішно, ти в цьому коледжі й пальцем не ворухнеш.

В ту хвилину гамір став оглушливим, і мій новий знайомий, сказавши, що це вже хтось прогорів і що він усе розвідає й приведе мені писаря, застібнув куртку й пірнув у натовп. Виявилося, що він мав слушність: один з біржових королів справді прогорів, потерпів повний крах, і писар, котрий зобов'язався вести мої книги, звільняти мене від роботи і отримувати призначену мені освіту за тисячу доларів на місяць в «академічній валюті» (десять доларів у валюті Сполучених Штатів) виявився не ким іншим, як найкращим студентом Біллсоном, з якого я мав брати приклад. Бідолаха був засмучений до краю. Тільки за це я й можу похвалити Маскегонську комерційну академію — всіх нас, навіть найдрібнішу дрібноту, дуже засмучувало банкрутство; а для такого магната, як Біллсон, що так високо злетів у кращі дні свого процвітання, повний крах був особливо жахливий. Проте вміння гамувати свої почуття перемогло навіть гіркоту поразки, і Біллсон узявся за виконання нових обов'язків з міною пристойності та ввічливості.