Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 35

Не знаю, хто більше здивувався — Пінкертон чи Беллерс.

— Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? — обурився мій друг.

— Але ж ти мене й не питав, — відповів я, червоніючи по саме волосся.

Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб'язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.

— Раз вам відома адреса містера Діксона, — сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше, — я не бачу причини, аби затримувати вас.

Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.

— Нам треба взяти візника, — сказав він, квапливо рушаючи до ближчої стоянки. — Не можна гаяти час. Ти зрозумів мій намір? Навіщо нам платити цьому крутієві комісійні!

Мені знову здалося, що він запитає мене, чому я мовчав, — і знову я помилився. Мені спало на думку, що Джім боїться цього запитання, і я ладен був зненавидіти його за цей страх.

Коли ми вже сиділи в екіпажі, що прямував на Мішін-стріт, я не витримав:

— А ти не спитав мене, звідки я знаю цю адресу, — сказав я.

— Так-так, — мовив він сполошено, — а й справді, звідки ти знаєш? Цікаво, справді.

Його тон подіяв на мене, мов ляпас, і я враз утратив самовладання.

— Дуже прошу не розпитувати мене про це! Я не можу дати жодних роз'яснень.

Ледве я випалив ці безглузді слова, як ладен був віддати все на світі, щоб повернути їх. І мені стало ще прикріше, коли Пінкертон, поплескавши мене по плечу, відповів:

— Гаразд, друже, більше ні слова. Я певен — ти вчинив саме так, як треба.

Повернутись до цієї розмови мені забракло мужності, але подумки я поклявся, що докладу всіх зусиль, аби поправити наслідки нашого божевільного рішення, і швидше дам порізати себе на шматки, аніж дозволю, щоб Джім утратив хоча б єдиного долара.

Та коли ми під'їхали до будинку номер 942, знайшлася інша причина для роздумів.

— Містер Діксон? Він виїхав, — сказала власниця будинку.

— Куди?

— Не можу сказати, — відповіла вона. — Я його вперше бачила.

— А куди він відправив свій багаж? — спитав Пінкертон.

— У нього не було багажу. Він прибув учора ввечері, а сьогодні поїхав, і був у нього лише саквояж.

— Коли він поїхав? — запитав я.

— Годині о дванадцятій. Хтось запитав його по телефону, і я покликала. Мабуть, йому сповістили щось важливе, бо він відразу ж і поїхав, хоча найняв кімнату на тиждень. Він був дуже засмучений — мабуть, хтось помер.

В мене упало серце. Либонь, причиною його поспішного від'їзду був мій ідіотський жарт! І знову я запитав себе, чому він так переполошився, і знову занурився у вир найнеймовірніших припущень.

Отямившись, я почув, як Пінкертон питав господиню:

— А який він на вигляд?

— Такий, чисто виголений, — відповіла вона, й більше нічого путнього ми від неї не добились.

Ми сіли в екіпаж, і Пінкертон сказав:

— Зупинитесь біля найближчої аптеки.

З аптеки він зателефонував до контори Тихоокеанського пароплавства й запитав:

— Який пароплав, що йде в Китай, ближчим часом зайде в Гонолулу?

— «Місто Пекін». Він відплив сьогодні, о пів на другу.

— Усе ясно, — мовив Джім. — Він утік, — або моє прізвище не Пінкертон. Він вирішив дістатись на Мідуей раніше, ніж ми.

Але я не поділяв його думки — адже Пінкертон знав не все, а я добре пам'ятав страх на обличчі капітана Трента, і припущення, що саме я сполохав містера Діксона, перейшло у впевненість, хоч я й розумів, що будую свої домисли на піску.

— А чи не проглянути нам список пасажирів? — запропонував я.

— Діксон — прізвище надто поширене, — заперечив Джім. — А крім того, він міг записатися під вигаданим прізвищем.

І тут інша думка сяйнула мені. В уяві враз постала вулиця, на якій жив Беллерс, — тоді я був заполонений іншими думками, а тепер я ніби знову побачив брудну бруківку, плетиво телеграфних дротів, хлопчику-китайця з кошиком на голові і майже напроти будинку Беллерса — бакалійну крамничку, де на вивісці великими золотими літерами сяяло прізвище «Діксон».

— Авжеж, — погодився я, — ти маєш рацію, саме так він і зробив. І взагалі це не його прізвище: він узяв його з вивіски бакалійної лавки напроти контори Беллерса.

— Може, й так, — байдуже відповів Джім; він усе ще хмурив брови, не знаючи, куди рушити.

— Ну, що робити далі? — запитав я.

— Передовсім — поквапитись із лаштуванням нашої шхуни, — відповів він. — Але я вже телефонував капітану, щоб вони працювали не розгинаючи спини, і якщо йому вірити, на шхуні все гаразд. Думаю, Лаудене, нам треба взятися за Трента. Він замішаний у цій справі. Більше того, він зав'яз у ній по шию. Навіть якщо він не може перекупити у нас бриг, він може багато що пояснити нам.

— Згоден, — сказав я. — Як нам його шукати?

— Через англійське консульство, звісно, — відповів Джім. — І це ще одна причина, чому треба взятися спочатку за нього. Шхуною ми можемо зайнятися й увечері, а консульство тоді вже зачинять.

У консульстві ми дізналися, що капітан Трент зупинився в готелі «Яка радість!» Ми рушили до цього великого, зовсім не фешенебельного заїжджого двору і звернулись до портьє, що жував зубочистку, спокійно дивлячись кудись повз нас:

— Капітан Джекоб Трент тут живе?

— Вибув, — відповів портьє.

— Куди? — запитав Пінкертон.

— Не можу сказати, — відповів портьє.

— Коли він поїхав? — запитав я.

— Не знаю, — відповів портьє і з безцеремонністю коронованої особи повернувся до нас спиною.

Боюсь і уявити, що могло б трапитись далі, бо збудження Пінкертона, поступово зростаючи, дійшло краю, — але від можливого скандалу нас урятувала поява другого портьє.

— Невже це ви, містере Додд? — вигукнув він, підбігаючи до стойки. — Радий бачити вас, сер! Чим можу прислужитися вам?

О прекрасні плоди доброчесності! Свого часу я тішив слух цього молодика звуками пісні «Саме перед битвою, мамо…» на одному з наших пікніків, а тепер, у цю прикру хвилину, він з'явився, щоб допомогти мені.

— Капітан Трент? З потерпілого судна? Ну звісно, містере Додд! Він поїхав близько дванадцятої години, він і один з його матросів. А гаваєць відбув раніше на «Місті Пекіні». Це точно, бо я сам відсилав йому скриньку. Багаж капітана Трента? Зараз довідаюсь, містере Додд… Так, вони всі жили тут. Ось їхні прізвища у реєстраційній книзі — прогляньте їх, поки я довідаюсь про багаж.

Я присунув книгу до себе і почав розглядати чотири прізвища, написані однією рукою, досить великими літерами, досить кепським почерком: «Трент, Браун, Гарді і (замість А. Сінга) Джоз. Амалу».

Нова думка сяйнула мені.

— Пінкертоне, — сказав я, — у тебе з собою номер «Оксідента ла «?

— Звісно, — відповів Пінкертон, виймаючи газету з кишені.

Я проглянув повідомлення про корабельну катастрофу.

— Тут є ще одне прізвище, — сказав я, — «Еліас Годдедааль, помічник». Чому ми так і не бачили Бліаса Годдедааля?

— Дійсно, — мовив Джім. — Його ж не було з усіма, коли ти бачив цю компанію в шинку?

— По-моєму, ні. Їх було четверо, і жоден не був схожий на помічника.

В цю мить повернувся портьє.

— Капітан під'їхав до готелю в фургоні, — повідомив він, — і разом з одним із своїх матросів повантажив на нього три скрині та великий саквояж. Наш швейцар допомагав їм, але фургоном вони правили самі. Швейцар вважає, що вони поїхали вниз, до моря. Це було біля першої години.

— Вони ще могли встигнути на «Місто Пекін», — зауважив Джім.

— Скільки їх у вас зупинялось? — запитав я.

— Троє, сер, та ще гаваєць, — відповів портьє. — Про нього не можу сказати нічого певного, але він поїхав також.

— А містер Годдедааль, помічник, тут не жив?

— Ні, містере Додд, тільки ці четверо.

— І ви про нього нічого не чули?

— Ні. А навіщо ви їх розшукуєте, містере Додд? — поцікавився портьє.