Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 33

— Як на мене, це не капітан, — заперечив я. — Адже він незнайомий з Беллерсом.

— Коли не помиляюся, капітан — це той рум'яний тип зі строкатим носовичком? Я помітив, що він стежив за Беллерсом вельми уважно, — не відступався містер Морган.

— Ваша правда, — погодився я, — Трента дуже цікавив аукціон. Дуже можливо, що він знав Беллерса в обличчя і, це вже без сумніву, — знав, яку гру той веде. І все ж даю голову до пня: Беллерс Трента ніколи не бачив.

— Так, іще одна загадка, — погодився суддя. — Це було, їй же право, капітальне видовище! Однак прислухайтеся до поради старого законника й вирушайте на Мідуей негайно.

З цією прощальною порадою містер Морган потиснув мені руку й попрямував по Монтгомері-стріт, а я зайшов до вестибюлю готелю «Оксідентал», на ґанку якого ми закінчили нашу розмову. Службовці готелю добре знали мене і, коли я пояснив їм, що мені треба діждатись Пін-кертона, щоб тут пообідати, запропонували почекати в конторі. Там, сівши в закутку, я потроху заспокоювався після всіх хвилювань, — аж коли до кімнати влетів і, перемовившись кількома словами з клерком, кинувся до телефонної будки не хто інший, як сам містер Генрі Д. Беллерс! Ви маєте право засудити мене, але я не встояв перед спокусою — всівся за самісінькою його спиною. Правду кажучи, я взагалі полюбляв підслухувати телефонні розмови людей, зовсім незнайомих мені — просто для забави. Адже годі уявити собі щось безглуздіше, ніж отака бесіда, коли ти не чуєш слів другого співрозмовника,

— Центральна, — сказав Беллерс, — двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б» (приблизно такий номер). Хто це?.. Гаразд… Містер Беллерс… «Оксіден-тал». Той телефон не діє… Так, близько трьох хвилин… Так! Так… На жаль, за суму, названу вами… Ні… я не мав повноважень… Не більше і не менше… Я певен, що саме так… О, Пінкертон, квартал «Монтана»… Так… так… Гаразд, сер… Як зволите, сер… Центральна, розмову закінчено.

Беллерс повернувся, щоб вийти, помітив мене — і відсахнувся, аж звівши руки, наче захищаючись.

— О, це ви! — вихопилось у нього. Але за мить він уже опанував» себе. — Компаньйон містера Пінкертона, коли не помиляюсь? Приємно бачити вас, сер, і привітати з недавнім успіхом.

На цім слові, догідливо вклонившись, Беллерс вийшов.

І раптом щось штовхнуло мене на безглузду витівку. Я не мав сумніву, що Беллерс розмовляв зі своїм наймачем, я знав номер його телефону, хоч і не знав імені, — і я вирішив, що, коли наберу цей номер негайно, до телефону, найімовірніше, підійде він сам. То чом би не втрутитись зараз у життя цієї таємничої особи та не повтішатись хоч трохи за свої гроші?

Я взяв трубку.

— Центральна, — сказав я, — дайте двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б».

Невідома телефоністка повторила номер. Запала мовчанка, а потім забринів тихий голос — співуча інтонація виказувала англійця і освіченого джентльмена:

— Це знову ви, містере Беллерс? Кажу ще раз — це марне. Це ви, містере Беллерс?.. Хто це?

— Я лиш хочу запитати вас, — сказав я ввічливо, — навіщо хотіли ви купити «Летючий шквал»?

Відповіді не було. В трубці лунали голоси всіх інших абонентів великого міста, але номер двадцять два сорок один мовчав.

Я ще двічі поставив своє запитання, але тихого співучого голосу невідомого англійця так і не почув. Що він, злякався? Злякався мого зухвалого запитання? Це видалось мені підозрілим — якби його сумління було чисте, чого б він мовчав?

Я взяв телефонний довідник і відшукав цей номер. «2241, місіс Кін, буд. 942, Мішін-стріт». Цим, якщо тільки я не збирався їхати туди, щоб повторити своє запитання незнайомцеві в очі, я й мусив задовольнитися.

Однак коли я знову сів у кутку, то вже ясно відчував, що наша операція таїть у собі елемент непевності, закулісних махінацій і навіть небезпеки. Тепер перед моїм внутрішнім зором, окрім картини викинутого на мілину брига, над яким висить хмара чайок, і капітана Трента, що витирає носовичком розпашіле обличчя, стоїть також образ англійця, що притискує до вуха телефонну трубку і раптом блідне, як полотно, почувши в цій трубці таке просте запитання.

Із цих роздумів вивів мене бій годинника. Відтоді, як Пінкертон пішов по гроші, минула година й двадцять хвилин; він запізнювався вже на двадцять хвилин. Я добре знав, як швидко він міг влаштовувати справи, і не раз захоплювався його залізною пунктуальністю; отже, сталося щось надзвичайне.

Двадцять хвилин видовжились у годину, година вже витягувалась у дві, а я все сидів у своєму кутку або ж ходив туди й сюди по вестибюлю, охоплений нестерпною тривогою та каяттям.

Обідня пора вже минала, коли я згадав, що нічого ще не їв. Їсти, власне, не хотілося, але попереду мене чекало чимало справ, і я мав берегти сили хоча б для того, щоб мужньо вислухати гіркі новини, які — я був цього певен — принесе Пінкертон. Тож, попросивши клерка переказати Пінкертонові, що я в ресторані, я сів за стіл і замовив суп, устриць та пляшку шампанського.

Незабаром з'явився мій друг. Він був блідий і змарнілий. Він не хотів обідати і замовив собі лише склянку чаю.

— Мабуть, нічого не вийшло? — спитав я, і серце в мене стислося.

Ні, — відповів Пінкертон, — я звів кінці з кінцями, Лаудене. Та всього лише звів. Більше в усьому Фріско не вдалося б добути ані цента. Всі проти нас. Лонгхерст навіть вилаяв мене, сказав, що він — не гравець-картяр.

Ну й нехай, — мовив я. — Адже нам більше й не треба.

— Лаудене, я ж тобі кажу, що мені кров'ю довелося платити за ці гроші! — вигукнув мій друг похмуро й сердито. — Та ще й термін — дев'яносто днів. Я не міг випросити жодного зайвого дня — жодного! Якщо ми продовжимо операцію, тобі доведеться їхати без мене і працювати так, щоб пір'я летіло. А я залишусь — я повинен залишитись в Сан-Франціско, щоб уладнати наші справи. Аби ти знав, як мені хочеться поїхати! Я показав би цим ледарям-матросам, що таке робота. Я обнишпорив би цей корабель з носа до корми, перше ніж вони вилізли б на палубу! Але ж і ти не шкодуватимеш зусиль, Лаудене! Я покладаюсь на тебе. Як тільки ти відчалиш, ти повинен весь переселитись у вогонь, упертість і порив. Ця шхуна з нашим скарбом на борту повинна бути тут, перш ніж сплинуть три місяці, — або ми банкрути. Банкрути!

— Повір, я зроблю все можливе, Джіме. Я працюватиму вдень і вночі. Я втягнув тебе в цю справу, і я тебе вирятую — або накладу на себе руки. Але чому ти кажеш: «Якщо ми продовжимо?» Хіба у нас є вибір?

— «Зараз поясню, — сказав Джім. — Не думай тільки, що я шкодую. Не лай себе, ти виявив славний, здоровий діловий інстинкт. Я завжди вірив, що він у тебе є, — ось він і виявився. Цей брудний крутій Беллерс, безперечно, знав, що робив, — а він же так рвався ще нагнати ціну! Так, наш прибуток певний. Але в мене інший клопіт — адже я навидавав векселів на дев'яносто днів і майже витратив наш кредит; я об'їздив усе місто, позичаючи, випрошуючи та підмазуючи, аби позичити. Знай, — вигукнув він з несподіваною похвальбою, — крім мене, жодна людина в усьому Фріско не дістала б ці десять тисяч! І ще одне: я вирішив, що ти зможеш збути опій там же, на островах, — це безпечніше і вигідніше, — однак тримісячний термін диктує нам ось що: тобі доведеться негайно плисти в Гонолулу, а там сідати на пароплав, що йде у Фріско. Але я спробую дещо підготувати там для тебе: матиму розмову з чоловіком, що працює в цьому бізнесі. Будь готовий до побачення з ним, як тільки дістанешся до островів: може трапитись, що він зустріне тебе ще в морі, на катері чи вельботі, і привезе гроші прямо на шхуну.

З цього видно, наскільки зрадив я свої моральні правила за час перебування в Сан-Франціско: навіть тепер, у найскрутніший момент, я не повинен був давати згоду, яка робила мене контрабандистом, і, що найгірше, контрабандистом опію.

Однак я погодився, не заперечивши ані словом, навіть не моргнувши.

— Ану ж як опій заховали так надійно, що я не зможу його знайти? — сказав я.

— Тоді ти працюватимеш там, аж поки весь бриг не розрубаєш та тріски, а потім розколеш кожну трісочку своїм складаним ножиком! — вигукнув Пінкертон. — Опій там, це ми знаємо, і його треба знайти. Але це лише одна з можливостей, хоча я зробив усе необхідне, щоб цей план удався. До речі, ще не позичивши й цента і вже обдумуючи другий варіант, я почав з того, що зафрахтував шхуну. Це «Нора Крейн», водотоннажністю шістдесят чотири тонни. Цього нам досить, бо рис зіпсований, а ця шхуна — найшвидкохідніше судно свого класу в Сан-Франціско. Я вже виплатив двісті доларів і зобов'язався давати двісті доларів щомісяця. Тепер вона в нашому повному розпорядженні; платня і провізія обійдуться, приміром, ще в чотириста доларів. Це ж крапля в морі. Вже протягом двох годин шхуна лаштується до плавання. З неї вивантажили інші товари, і Джон Сміт отримав замовлення приставити на борт продукти. Оце я й називаю бізнесом!